Іванів сад

У Новосілках ніхто достеменно не знав, скільки Іванові років. Зо дві п’ятирічки тому ще знаходились довгожителі, що брались пролити світло на Гребенцеву метрику: то пригадували, що в польську школу разом ходили (хоча Іван найстарший був і “вже тоді коней пас”),  то в Калугу 48-у на сезон їздили. У кожного оповідача була своя версія щодо Іванового віку. Знали лишень: у старого Гребенця десь під Пітером є молодший син. А Ніна, що в сільраді піввіку, як той павук, снує секретарську рутину, і повз неї не пролетить жодна муха, статечно уточнила: військовий генерал, але вже давно на пенсії, якось  приїздив, та не надовго, бо  “надо еще в Крым, где воздух более лечебный”.

А сам Іван виходив у світ строго за графіком – двічі на тиждень: у четвер, коли з місцевих околиць з’їжджався люд на базар, і тоді Іван вивозив продавати яблука зі свого великого саду, та в неділю – до церкви. Спочатку, заледве старий з’являвся на публіці місцеві цокотухи всіляко намагались налагодити контакт, проте щойно торкалося Гребінцевого приватного життя, той відразу наїжачувався, починав невиразно бурмотіти й шукати слушної нагоди, щоб вислизнути із поля зору нудотно-люб’язних і надто допитливих. Та з часом інтерес до старого притупився, і хоч його особа ще всіляко манила сільських пліткарок, проте Іван вже не так задихавсь від надлишку уваги, стрімголов поспішаючи якнайдалі від потенційних допитувачів.

Інша річ – Іванів сад. Розлогий тінистий, весною в п’янко-рожевому буйноцвітті, влітку –  з важкими оксамитовими плодами, хоч картини пиши, восени настояний на терпкому ароматі стиглих  яблук і груш, золотистих, медових, соковитих, червонощоких, а смачнючих… аж до оскоми.

Тут Іван і бог, і цар. Кожного ранку старий, вмившись та перехрестивши лоба, рушав  на оглядини своїх володінь.

На майже гектарі землі від пагорба, на якому вмостилася присадкувата, але ще добротна, як і сам господар, хата, аж вниз до дороги, росли дерева. І чого тільки не було в Івановім садку. Лише яблунь – п’ятдесят з лишком видів, а ще сливи, груші, виноград, смородина, абрикоси, навіть два херсонські персики щороку щедро обростали волинськими плодами. 

Перше дерево – грушку-дичку – Іван посадив із дідом на хуторі, неподалік Новосілок, куди вони із матір’ю прибились, після того, як батька скосив тиф. Малому Гребенцю тоді було всього шість. Та в діда йому відразу сподобалось, там було всього вдосталь. Якщо яблука, то не поділені на часточки між голодними ротами, а скільки влізе, соняхи, горіхи – донесхочу, а ще в дідовому саду був виноград та майже щороку дражнили сусідську дітвору панські дулі. Але найголовніше, перед хутірськими хлопчаками він поставав як власник отієї всієї смакоти! І навіть Іванів гусак, ведучи свій табун до вигона, чвалав особливо поважно. А сам пастух плентався позаду з обвислими від садовини кишенями. Там, на вигоні, на Івана завжди з нетерпінням чекала дітвора. І поки гуси голосно шипіли й білосніжними в’юнкими шиями церемонно вітали новоприбулу компанію, хлопчаки колом обступали Івана і миттю спустошували принесене добро.

Дідовий садок малий Іван любив понад усе. Разом зі старим викопували дички біля лісу на пасовищі, садили в величезні ями, згодом їх прищеплювали, холодними веснами обкурювали, а в особливо щедрі врожаї робили підпорки. 

Сад для Івана завжди здавався живою істотою, коли смеркало таємничою, коли світало – казковою. Вдосвіта він заливався солов’ями, вдень гудів бджолами, а як стомлене сонце скочувалось за небосхил, зі старої яблуні неподалік саджавки садок озивався моторошним “пугу-гу-у”. 

Коли прийшли совєтські посіпаки перетягувати хату з хутора в село, нічого так Іванові, вже одруженому, з трьома дітьми на примості, не було жаль, як залишати свій сад. Місце для нового обійстя Гребенцю виділили в самому центрі, двадцять п’ять соток під хату і город – от і все. Ще два роки Іван марив поверненням додому, та коли сад за наказом голови колгоспу вирубали, а хутір зрівняли з землею, й на тому місці посіяли жито, чоловік зовсім поникнув. З пасіки лишив собі три вулики, решту довелося дядькові віддати: до нього “совєти” не  добрались. 

В отому засічку, як називав Іван свою куцу господу, прожив 30 років. Після просторого хутірського життя нещасні сотки здавалися ще мізернішими. Від хати йшла лише вузенька стежина, все решту довелось преорати під городину. Понад полем в два ряди Гребенець вмудрився приткнути чотири яблуні та ще дві груші. Ще понад межею хотів висадити кілька вишень, проте сусіди зчинили ґвалт.

Поки підростали діти, Іван з дружиною відпрацьовував трудодні в колгоспі. Троє синів один за одним закінчили школу і повилітали з сімейного гнізда. Старший – у залізничний технікум подався, тягав вантажі по всьому Союзу, тепер на пенсії, живе десь під Херсоном. 

Середульший все пригод шукав. Довгенько в археологічних експедиціях пропадав, скрізь з фотоапаратом, та більмом (так старий називав бінокля) а після армії альпінізмом захопився. В одному з походів зірвався насмерть. Затужив Іван, заголосила Гребениха, злягла. Якось виходили. Та після того вже не така якась стала. Щось зварне, Іванові сорочку й штани прополоще та й сидить, бувало, на сонечку, сусідським дітям медівники роздає. 

 Прийшов якось Іван з колгоспу з новиною: наділи будуть давати. Заметушились селяни: кожен хотів землі родючої,  якнайближче додому. Лише Іван поглядав удалину під лісок, де колись стояв хутір. Але ні, там ще з осені колгоспне посіяли жито.

Тоді пішов Іван у контору прохати пагорба майже в кілометрі від села. З одного боку місцина круто спадала вниз, з другого – розлого сходила до дороги. Колгоспна техніка там не раз ламалася і бригадир з головою вкотре грозилися пагорб розкопати, але далі балачок справа не посунулась.

У конторі прохання Гребенця зустріли, хоча й без особливого подиву, до його дивацтв у селі вже звикли, та цільовим призначенням таки поцікавились.

– І нащо тобі, Іване, та гора? У тебе що там, золото сховане? – жартома кинув голова, визираючи з-за стосу папок та паперів, як заєць із капусти.

– Золото, золото… – бурмотів Гребенець. – Курорт відкрию, взимку на лижах спускатись. Невже іще комусь потрібен той горб? Якщо ні, віддайте мені. Жити там буду.

Іванових слів, звісно, ніхто не сприйняв всерйоз. Та землю виділили. Гребенцю наче розвиднілося. Стара мрія про хутірський рай ожила з новою силою, як луг після тривалої посухи. Після жнив, не гаючи часу, заходився на новому місці копати криницю. Восени на схилах пагорба посадив перші дерева. А на весну вже планувалось велике переселення. Марію Гребениху чоловікова затія панічно лякала: хочеш садок – сади, нащо ж хату чіпати! Для грядущих перемін ще в нестарої, проте виснаженої жінки не лишилося ні сил, ані ентузіазму. Майстрам обіди ладнувати, перевезену хату до пуття доводити, а що потім, ні електрики, ні телефону. Ні з ким і словом обізватися! До найближчого сусіда – п’янички Сильвестра, як до Москви рачки. Старий як подасться зранку, лише на вечерю свята нічка принесе. О ні!

Кілька разів за Пилипівку до жінки Іван привозив фельдшерку. Та хитала головою і направляла в район, однак Марія навідріз відмовлялась. Перед Водохрещем геть злягла, а за тиждень Гребениху поховали. З`їхались тоді сини з невістками. Були й внучата. Іван досі береже в саморобній рамці під образами фотографію, зроблену після похорону. То, мабуть, був єдиний момент, коли родина зібралась разом. Щоправда за місяць наймолодший Петро знову навідався, пропонував батькові до нього перебратися. Та Іван навіть того не слухав. У нього сад, хутір. Он добігає зима, а там весна! Ех! От ще б якось до пенсії дотягти, а там Іван ще загосподарює.

Гребенець ніколи не любив велелюддя. А за двадцять п`ять років свої самотності й зовсім відвик від всілякого товариства.  Єдиними його відвідувачами була поштарка Галя та Сильвестр із синім носом,  який приходив за нею слідом, в надії випросити в старого гривеньку для поправки здоров’я.

Ще вряди-годи навідувалась Тонька з соціальної служби. Однак після того, як хотіла поцупити давню, ще дідову, іконку Богородиці, старий від її послуг відмовився, тим самим з’ясувавши, що провіант, що його “доглядальниця” доставляла з магазину, вартує в півтора рази дешевше.

Далі буде....

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: