Війна дала життя і забрала щастя

Вийшла заміж за військового

У 1941 році, напередодні війни, в село, де старий працював священиком і жив з дружиною та її старшою сестрою (обидві були вчительками), і яке знаходилося недалеко від Луцька, приїхала вчителька молодших класів. До переїзду вона навчалася, жила і працювала в Харкові. Там познайомилася з військовим, вийшла заміж. Розписали молодят за наявними у них на той час документами: у чоловіка був військовий квиток, у неї - паспорт.

Жила молода сім’я у кімнаті чоловікової тітки. Пройшло декілька місяців, і молодій жінці до рук потрапив лист з далекого Сибіру, адресований її чоловікові-офіцеру. Писала дружина (!) її чоловіка про те, як вона любить його і чекає, радіє, що у них народився син: дуже хороший, красивий хлопчик, якого він так хотів, і писав у кожному листі про свою надію мати сина.

Прочитала все і заплакала. Що їй робити далі? Перша дружина не винна, що таке трапилося, а вона, друга дружина, нічого не знала. Вони законно побралися, була вечірка, і вона уже декілька місяців вагітна. Як знайти вихід із цієї ситуації? Молода жінка кинула все, зібрала необхідну одежину, залишила лист від першої дружини на столі, та й поїхала до Києва за направленням на Західну Україну. Так вона потрапила у село поблизу Луцька.

У сім’ї священика зустріла війну

Знайомство з дружиною священика та її сестрою дало їй змогу бувати у них вдома, там вона й розповіла про своє життя. Згодом у молодої вчительки народилася дівчинка. Почалася війна. Одного страшного дня українські повстанці вивели молоду жінку разом із півторарічною донечкою на центральну вулицю села, ближче до церкви, й убили як “совєтку”. На груди їй причепили записку, яка забороняла підходити до вбитої і зачіпати дитину.

Вночі священик забрав бідолашне дитя і сховав у підвалі церкви. Обшукувати церкву повстанці не мали права, так дівчинка й залишилися жити у батюшки. А згодом і його дружину, вчительку, вбили прямо у школі. Господинею будинку та вихователькою дитини стала стара жіночка - сестра убитої дружини священика.

Важко бути сиротою

Закінчилася війна, підросла дівчинка і пішла до школи. А з Рівного приїхали бездітні чоловік та жінка й умовили священика віддати їм сироту за доньку. Довго просили, і батюшка вирішив допомогти своїй дівчинці, щоб у неї були тато і мама. Та життя повернулося іншим боком. Названі батьки розійшлися, і дитина, замість того, щоб ходити до школи, почала пасти корів у селі, її годували по черзі кожен день інші господарі.

Настала зима, було холодно, і обдерта боса дівчинка почала плакати і просити людей допомогти їй повернутися до батюшки. Пішки, по снігу, вона довго брела до Луцька, потім знайшла своє село, і коли зайшла до церкви, священик упав просто під час служби, побачивши нещасне дитя. Більше він її нікому не віддавав і доглядав, як свою власну дитину. Після восьмого класу її, як дитину священика, не брали вчитися далі.

Тоді батюшка з дівчинкою та старенькою сестрою переїхав до Луцька і подав до однієї з газет оголошення. Він пам’ятав розповідь матері дівчинки про те, що вона навчалася і вийшла заміж у Харкові, що там жила рідна тітка батька дитини, офіцера армії. Все це він описав у оголошенні, а також написав, що шукає рідних дівчинки. Незабаром прийшла відповідь. Стара тітка і її рідні просили віддати їм дитину, написали про її батька - генерала армії, який живе на Далекому Сході зі своєю родиною, і що вони йому про все повідомлять.

Чужа родина

стала рідною

Тоді священик дав свою згоду віддати дівчинку її батькові, коли він сам приїде до Луцька, де вони жили. Генерал приїхав до Луцька, дуже дякував за спасіння своєї доньки і забрав її до себе. Тепер донька живе у батька. Його жінка й син знають, що трапилося у житті з молодим батьком, дівчинку прийняли, як рідну. Священик часто отримував листи від своєї вихованки, у яких вона писала, як їй добре живеться.

У школі брат стоїть за неї горою. Мачуха гарно доглядає її, розуміє, що дівчинка не знала рідної мами. Батько обожнює свою доньку, яка вистраждала через його легковажність таке життя. І коли батько-генерал подарував донечці на день народження золотий годинник, вона подякувала і попросила свою нову маму носити його, поки вона виросте. Старий говорив і плакав від радості, що нарешті бідолашній дівчинці пощастило.

Коли ми розставалися, він просив мене завітати зі своїм чоловіком і дітками до нього в Луцьк, у гості. Коли я виїхала з санаторію, він залишився там ще на місяць. Я розповіла цю історію вдома, але дідуся в Луцьку уже не застала живим. Та добра пам’ять залишилася жити в серці.

Пройшло багато часу, тепер мені вже 83 роки і я забула імена, адреси, а цю розповідь пам’ятаю. Важка була війна, важко жилося людям, і тільки світла пам’ять живе про них у серці.