Зрада чоловіку зламала життя доньці

Надія не була красунею, а тому хлопців не вибирала. Вийшла заміж за Степана. Добрий він був, лагідний. Коли хлопець послав сватів, подала рушники. Збудували дім. Всього надбали, та не дав Бог дітей. “Не чути дитячого сміху в хаті, та й кому все те, що надбали залишиться”, - не раз думала Надія. Степан, як міг, заспокоював дружину. Та бачила Надія, якими очима дивиться чоловік на діток.

Поїхала жінка до лікаря. Однак справа була не в ній. Народити вона могла. А чоловіка потрібно обстежити.

Думала, як сказати про це Степану. Підібрала нагоду і поговорила з ним. “Степане, в нас не буде дітей через тебе. Я була у лікаря”. Він вперше на неї кричав. Зрозуміла жінка, що розмова нічого не дасть і вирішила, що дитину народить від стороннього чоловіка.

Працювала Надія в одній бригаді з Петром. Він був одружений, але з чужими жінками любив согрішити. Підібрала Надія до нього ключик. Коли дізналася, що вагітна, попросила Петра, щоб дав їй спокій і нікому не сказав, що в неї буде його дитина.

А коли народилася донька, Степан сказав: “Бачиш, Надіє, дав нам Бог дитину”. Дуже любив Степан Світланку. Дівчина підростала. Не встигли батьки оглянутися, як школу закінчила.

Якось раптово помер Степан. Не встиг доньку заміж видати, не дочекався онуків.

Прийшло до дівчини кохання. Коли сказала Світлана, що заміж збирається за хлопця з сусіднього села, раділа за доньку. Та коли назвала Світлана прізвище хлопця, Надія злякалася. Це ж прізвище Петра. І якщо це він, то Олег зі Світланою рідні. Не може цього бути. Не вірила, та й не знала, що робити? Запросила Світлана Олега, щоб познайомився з матір’ю. Зрозуміла, що Олег, син Петра. Вона почала наговорювати на хлопця. “Світлано, навіщо він тобі? Він дуже поганий”. Дівчина ж захищала Олега. “Мамо, я його не один день знаю. Він буде добрим чоловіком для мене. І скільки б ти мені про нього поганого не говорила, я тебе не послухаю”. Думала Надія, що ніколи правда на верх не вийде, а он як сталося. Мусила розповісти все, як було. “Світлано, ти не можеш вийти за Олега заміж. Він твій рідний брат”. Дівчина була приголомшена. Навіть після того, як розповіла Надія, чому так сталося, Світлана сказала: “Як ти могла так підло повестися з батьком. Я думаю, що він не знав про те, що я йому нерідна. Дуже любив мене, а я його. Ти хоч розумієш, мамо, що ти розбила моє життя, розтоптала моє кохання. Я тобі цього ніколи не пробачу”.

Світлана не виходила на вулицю, не розмовляла з Надією. А одного дня поїхала з села. З Надією навіть не попрощалася. Від людей чула, що знайшла чоловіка, має двоє дітей. А Надія перестала для Світлани існувати. Запитували сусіди, чому не провідує матір, та відповідала: “Не дала вийти їй заміж за того, кого хотіла, от вона і злиться”. Не хотіла казати людям правди.

Не раз думала жінка: “Отак самій доведеться помирати. Хіба ж такий великий гріх вона вчинила. Вона ж дала доньці життя. Чому ж така розплата. Не кликала Світлана матері в гості, та й вона не наважувалася поїхати до неї.

Одного разу Петро переказав, щоб приїхала до нього в лікарню. Він розповів Надії: “Ти знаєш, Надіє, моя дружина, коли помирала, сказала, що Олег - не мій син. Якби вона мені сказала правду раніше, то ми не втратили б довіру у своїх дітей. Що ж ми з тобою наробили? Наші діти могли б бути разом. А вийшло так, що мій син не одружився. Не міг забути Світлани, а вона вийшла заміж за іншого. Поїдь, Надіє, до доньки, розкажи їй правду. Вже нічого не зміниш, та вона тебе простить. От побачиш. Я сину розповів все, як було”. “Петре, а може, не треба ворушити минулого, хай залишиться все, як було?”. “Ні, Надіє, ти ж не знайдеш собі місця, поки не порозумієшся з донькою. Я думаю, в неї серце - не камінь. Вона в тебе вперта. Не хоче перша ступити крок тобі назустріч”. Він переконав жінку, і Надія твердо вирішила, що таки поїде до Світлани. Як давно вона її не бачила. Як змучилося її самотнє серце.

У неї немає нікого ріднішого, як донька, яка її не зрозуміла. Та дасть Бог, вони стануть близькими одне одному, і наповниться хата дитячим сміхом її онуків, яких так хочеться побачити.

Валентина ПАВЛУШКО