Вишита сорочка весільною не стала

Тож, вдарившись один раз об життєві рифи, про які жінці нагадувала донечка, вона довго не воліла навіть думати про кохання. Позитивні емоції все частіше відвідували Мар’яну, коли, гуляючи з донькою у міському парку, вона спостерігала за щасливими подружніми парами, що розважали на атракціонах дітей.

А одного разу подруга порадила:

- Не хочеш знайомитися в кафе чи на вулиці, переглянь відповідну сторінку в Інтернеті. Власне, це ж ні до чого не зобов’язує. А “хоронити” себе, щойно розмінявши четвертий десяток, – цілковите безглуздя.

“А й справді, - подумала Мар’яна, - корона з мене не спаде, якщо один раз клацну мишкою”.

Увечері, коли жінка, втомившись від буденних справ, вклала Алінку в ліжко, увімкнула ноутбук. Зареєструвавшись на сторінці, що обіцяла кохання, почала переглядати інформацію про ймовірних кандидатів в обранці, але жоден з них не привернув уваги.

Настінний годинний пробамкав одинадцяту, Мар’яна закрила комп’ютер і підійшла до вікна, за яким умиротворено засинало маленьке містечко. “Не доля”, - подумала про себе.

А щойно вранці почала переглядати отримані листи, наштовхнулася на незнайому адресу. Чоловіка звали Віталієм. Він із краю, де гори й полонини, і стрімкі потоки рік, займається інформаційними технологіями та мріє про серйозну жінку, що сама виховує дитину. Останній аргумент їй видався досить вагомим.

“Відповісти чи ні?” - і відклала рішення до вечора. Зрештою, чим вона ризикує? Відповідала на листи – і серце почало роставати, а вже через кілька тижнів з нетерпінням очікувала на нові повідомлення від щирого співрозмовника.

Так минуло два роки. Мар’яна. Буваючи у відрядженні в Києві, кілька разів зустрічалася з серйозним та врівноваженим Віталієм, що поспішав жити, мріяв про велику родину та сподівався, що вона переїде до нього в Івано-Франківськ. Її вражали його нестримна простота і безпосередність, які так рідко зустрічаються нині. І вперше за багато років жінка відчула себе щасливою та любимою.

- Доброго ранку, моє літечко! – привітався Віталій. – Що тобі снилося впродовж зоряної ночі?

- Що ми нарешті разом, - зашарілася Мар’яна, міцно притискаючи мобільний до вуха.

- Твої вправні реченята дошили вже сорочку коханому мужчині?

- Ще кілька стібок – і мій майбутній чоловік одягне її в свято.

- Нині я у відрядженні, а через тиждень чекаю тебе на Адріївському узвозі в Києві. Пам’ятаєш про цей день?

- Рівно два роки тому ми вперше тут зустрілися.

- Отож, сонце моє, я знову призначаю побачення на нашому місці під каштановими свічками.

Як чекала Мар’яна того дня! Здається, вже вкотре перебирала в сумці речі: люстерко, гаманець, мобільний... Найголовніше – сорочка. Вона лежала поверх усього. На лляному полотні -- багато чорного і червоного. Жодного вузлика. Хрестик до хрестика – дві долі, що переплелися. Чи стануть однією?

Чекала дзвінка. Ось- ось він сполохає тишу:

- Літечко моє, я вже на під’їзді до Києва. Тебе електричка не підводить?

Тихо. Надміру тихо. Вирішила озватися першою. Набрала улюблений номер – гудки. Потім ще раз... Ще раз...

Мар’яна розгублено очікувала на таксі біля івано-франківського залізничного вокзалу. Її ніхто не зустрічав. Напередодні пізно ввечері вона довідалася, що її Віталик не був у відрядженні, він загинув у Донецькій області, захищаючи рубежі України, яку безмежно любив. Мар’яна міцно притискала до грудей пакет, в якому лежала вишита її руками чоловіча сорочка, якій ніколи не стати весільною.