Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №286 від 05.04.2007p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Вічні істини

Роздає нам доля невеселі дні...

Роздає нам доля невеселі дні...

Горе тому, хто не прислухається до батьківських порад

Одного разу взимку, коли йшла повз будинку, в якому живу, побачила нашу дворову собаку. Вона лежала на теплому каналізаційному люці, і до її боку притулилися п’ятеро маленьких гарненьких цуценяток, яких вона нещодавно народила. Турботливо притискала їх лапою до себе, зігріваючи материнським теплом. І коли я дивилася на них, пригадалася одна історія.

Лариса вважала себе красунею. Ще з дитячих років запам’ятала, як гості, що бували в них, дивлячись на неї, одностайно висловлювали своє захоплення: “Яка гарна дівчинка, яка лялечка!”. Вдома батьки пестливо називали її Лялечкою. У школі Лялечка зверхньо дивилася на подруг: ще б пак - вона набагато гарніша, ніж вони. Вчилася посередньо, але це її не бентежило: вона була впевнена, що краса врятує її від усіх негараздів і принесе щастя.

Після закінчення школи Лариса категорично заявила батькам:

- Хочу взяти участь у конкурсі краси. Буду фотомоделлю.

- Але в нашому місті, напевно, таких конкурсів не проводять.

- А хто вам сказав, що я хочу жити в нашому місті - в цій “дірі”: я хочу вийти у “світ”.

Батькам нічого не залишалося, як відпустити дівчину до Києва. Батько поїхав з нею, влаштував на квартиру, попросив хазяйку наглядати за донею.

Минуло півроку. Одного вечора Лариса зателефонувала батькам: “Чекайте, приїду, аби попрощатися. Усе розповім потім”. Серце у батьків ледь не зупинилося від хвилювання - що надумала дочка? Наступного дня Лариса приїхала і розповіла збентеженим батьку та матері, що їде в Італію за контрактом. Відібрали всього п’ять дівчат.

- Може, доню, не треба їхати, аби не потрапити в якусь халепу? - застережливо зауважила мати.

- А ти що, хочеш, аби я сиділа біля твоєї спідниці і працювала в якійсь забігайлівці - продавала п’яничкам пиво?

- Але ж їхати так далеко - у чужу країну, - спробував висловити свою думку батько.

Та Лариса не давала батькам і слова вимовити:

- Я вже доросла, і своє життя буду створювати сама, без ваших порад. Ви хочете, аби я сиділа біля вас, у цій провінції, де навіть немає умов для того, щоб показати себе?

У листах з Італії Лариса спочатку писала, що у захваті від країни, що робота їй подобається - у неї все гаразд. Потім листи стали менш райдужними, та й приходили рідко.

Одного разу пізно ввечері хтось зателефонував. Стривожена мати схопила слухавку: “Мамо, привіт! Завтра буду у вас, і не одна”. До пізньої ночі батьки гадали, з ким приїде їхня доня. “Мабуть, із чоловіком”, - вирішили вони.

Лариса приїхала з маленькою валізою і... немовлям на руках.

- Це ваша онука, - тільки й сказала, не вдаючись ні до яких подробиць.

Пробула вдома тиждень. Дитиною майже не цікавилася. Поралася біля дівчинки Галина Андріївна - купала, годувала, вкладала спати. Лариса ж цілими днями лежала на дивані, майже не розмовляючи. На всі спроби батьків дізнатися про щось із її закордонного життя, вона відповідала: “У мене все о’кей”. Наприкінці тижня вона повідомила батькам, що їде до Москви, а потім - знову за кордон. Дитину залишить у них - нехай тішаться. Прощаючись, Лариса навіть не подивилася у бік немовляти...

Мати, не допрацювавши рік до пенсії, змушена була покинути роботу. Дівчинка, яку Лариса назвала Віолою, часто хворіла. Скільки ночей недоспали Галина Андріївна і Петро Михайлович! Клопотів було багато, та й вік уже не той... Але що поробиш? Грошей часто-густо не вистачало - жили на одну зарплату чоловіка. Лариса іноді писала короткі листи спершу з Москви, а потім прийшов лист із Португалії. Писала, що добре ще не влаштувалася, тому грошей вислати не може.

Пройшло два роки. Віола підросла і Галину Андріївну називала мамою. Якось, коли вона з чоловіком і Віолою гуляли перед сном, їх покликала сусідка: “Вам телеграма”. Тремтячими руками Петро Михайлович узяв папірець: “Буду двадцятого. Лариса”. Через три дні вона приїхала пізно вночі. Відчинивши двері, збентежені батьки побачили... знову немовля на руках у Лариси.

- Це Педро, його батько - тобто мій чоловік - аргентинець, але живе у Португалії.

Лариса повідомила приголомшеним батькам, що сина на деякий час залишить у них, бо вони з чоловіком не мають ще пристойного житла і роботи. Через два дні Лариса поїхала до Португалії.

Маленького Педро Галина Андріївна з чоловіком називали по своєму - Петриком. За двома маленькими діточками немолодому подружжю доглядати було ой як важко... Дехто зі знайомих радив віддати хоча б одну дитину до дитячого будинку, але вони й слухати не хотіли: “Допоки Господь дає нам сили, будемо виховувати малечу”.

Лариса додому писала рідко. У листах про дітей навіть не згадувала...

Життя людини проходить за законами природи: прийде старість-зима, замете стежини. Важко буде. Хто подасть руку допомоги, хто поведе до кінцевої зупинки життя, як не найрідніші - діти? Горе тому, хто про це забуває...

05.04.2007Надія БІЛОУС



Рівне-Ракурс №10 від 05.04.2007p. 
На головну сторінку