Сімейна таємниця

Коли Клава вийшла заміж за Івана, мріяла народити багато дітей, бо дуже їх любила. Заздрила тим сім’ям, у яких на подвір’ї гелготіла малеча. Тож після першого року подружнього життя народила Клава первістка, синочка, якого назвали на честь Іванового батька Павликом.

Пологи були важкі, лікарі змушені були вдатися до хірургічного втручання. А після всього їй повідомили, що більше дітей вона народити не зможе. Плакала тоді жінка, що не здійсниться її мрія. Тож усю свою материнську любов віддавала єдиному синочку.

Іван днями був на роботі, тому вихованням Павлика займалася сама. Клава не залишала його без догляду ніде, захищала від дітей, аби ніхто не образив. Коли пішов до школи, супроводжувала та забирала додому. Забрали на службу в армію - і туди навідувалася часто. Мріяла про той день, коли син одружиться.

І той час настав. Молоду невістку прийняла як рідну доньку. Вона сподівалася, що Оля народить їй багато онуків, і Клава буде з ними бавитися і любитиме, як ніхто. Вона вже уявляла їхній щебет у хаті. Та промайнув рік, другий, а лелека онуків не приносив.

Незлюбила після цього Клава свою невістку, винуватила її у всьому, постійно чимось дорікала - життя Олі ставало нестерпним. Під час чергової сварки зі свекрухою Оля заявила Павлу: “Підемо жити окремо”. Тож найняли квартиру, а Клава з Іваном залишилися самі у просторій хаті.

Не могла цього пробачити невістці свекруха, навідувалася до них майже кожного дня. Все дорікала Олі, що син завжди голодний і недоглянутий, що не дивиться вона за ним зовсім. Не стала тоді невістка пускати свекруху до хати. Та й Павло казав, і не один раз:

-Мамо, не втручайся в наше життя. Я вже дорослий, сам знаю, що роблю.

- Який ти дорослий, синку, ти ще зовсім дитина, - не могла заспокоїтися Клава. -Тобі ще мати потрібна, а не жінка. Кидай її, навіщо вона тобі без дітей?

Не прислухався Павло до слів матері, про розлучення навіть і думати не хотів. А невдовзі приніс матері радісну звістку: Оля вагітна! Клава була на сьомому небі від щастя. Змінила навіть своє ставлення до невістки: забрала молодят додому, оберігала Олю, застерігала, аби та нічого не робила.

Коли Оля народила сина, свекруха взяла всю турботу про нього на себе. Матері не давала навіть підступитися до дитини. “Це мій онук, - казала, - і я буду любити його, як свого сина”.

Оля спочатку ніби й задоволена була, адже їй менше роботи, та потім помітила, що це добром не скінчиться. Свекруха з невісткою знову стали ворогами. А одного разу під час сварки Клава заявила:

- Ти мені зовсім не потрібна, аби мені син і онук.

Павлові материна поведінка теж не подобалася, тому змушені були знову з півторарічним Петриком піти від батьків. Та свекруха не забарилася, прийшла до них у хату, ніби нічого й не було. Оля тільки запитала:

- Що, знову прийшли робити нелад у нашій сім’ї?

- А ти мовчи, - відповіла Клава, - я прийшла не до тебе, а до своїх сина та онука. Та й пригорнула до себе Петрика. Тут уже Оля не стрималася:

- Не підходьте до дитини, то не ваш онук! Я народила його не від вашого сина. Павло не здатен мати дітей, - сказала і подумала: “Що я наробила? Що скаже Павло?”.

Клава стояла мовчки, ніби оніміла від почутого. Оля помітила переляк свекрухи, взяла себе в руки і спокійно мовила:

- Мамо, сядемо та спокійно поговоримо як жінки, як матері. Ви повинні нас із Павлом зрозуміти. Знаю, що ви мене не любите, звинувачували мене в тому, що я не можу народити дитину. Але ж насправді винен у цьому ваш син, а не я. Він плакав ночами, боявся вам зізнатися. Тож умовив мене народити дитину від когось. Сподівалася, що ви ніколи про це не дізнаєтеся, але так сталося, що я не стрималася. Ви самі мене до цього довели. Тепер вирішуйте, що маєте робити.

Клава не знала, що відповісти невістці, їй ніби мову відібрало. Не помітили, як у хату зайшов Павло. Побачив, як мати з Олею сидять поруч, - очам своїм не повірив, аж зрадів. Невістка дивилася на свекруху - чекала чогось страшного. Та Клава, ніби нічого й не було, спокійно мовила:

- Оце, Павлику, прийшла відвідати твого синочка. Я скучаю за ним, він так схожий на тебе.

В Олі від серця відлягло. А Павло, нічого не підозрюючи, аж сяяв від материних слів. Вона ж повела далі:

- Пробачте мені, дітки, може, чимось завинила перед вами, переходьте жити додому. Я вас ніколи більше не ображу.

Від тих зворушливих слів свекрухи в Олі на очах з’явилися сльози. Зрозуміла, що любов матері до сина перемогла.