Дощ розлук

Я ненавиджу дощ, адже він забрав мою любов. Дощ - це сльози моєї душі, грім - це крик мого серця, і коли за вікном капають краплі дощу, так само по моїх щоках збігають сльози суму за втраченим коханням, яке зникло за дощовими хмарами і більше не повернулося. Мов кинджалом, пронизала блискавка серце мого коханого, і душа полетіла у небо. А я залишилася під холодним дощем, одна, самотня. Здавалося, - він був поруч, але вмить дощ змив його життя.

І тепер я стою на краю безодні. Я часто сюди приходжу. Переді мною - сіре небо, а там, далеко внизу, - земля. Холодні краплі стікають по моєму тілу. Так боляче, хочеться вирвати серце, щоб не боліло і не плакало. Тільки тут, на безіменній висоті, я можу порозмовляти зі своїм коханням. Він не чує мене, а я все ж говорю: “Я ненавиджу дощ! Я ненавиджу життя, бо воно порожнє, поруч немає тебе! Я готова на все, аби більше не почути стукіт дощових краплин, які насміхаються з мого нещастя, знаючи, що у твоїй смерті винен саме дощ! Безжальний і холодний дощ розлук... Бачиш, як він сміється з мене, ллє краплями страждань, відчаю, суму, знущається з мене... Я не можу більше тут, я хочу розчинитися у цих сльозах хмар... Я хочу до тебе, коханий! Забери мене до себе...”.

Закінчився дощ... Вгамувалася люта стихія... Знову сонце. Таке яскраве світло наливає моє тіло, немов чудодійне зілля його проміння напуває мене, і зникає біль. Бачу, як хтось бере мене за руку. Відчуваю тепло... Мені простягає руку ЖИТТЯ, з його радощами і горем. Таке воно. Я усвідомлюю - треба жити! Сонце мого життя, не зникай...

Хто я...

Хто я? Я можу бути доброю і ніжною, немов весняна квітка, що потребує захисту від тривалих морозів і холодних вітрів... Я можу бути холодною і сердитою на увесь світ: кричати, викидати, розбивати, заздрити, знищувати...

Я можу бути милосердною, прагнути врятувати весь світ чи хоча б метелика, який заплутався в павутинні... Я можу бути брехливою і підступною, немов те егоїстичне стерво, що бачить у цьому світі лише себе...

Я можу бути гарною лялькою з яскраво нафарбованими губами та золотавими кучерями... Я можу бути простою, невиразною, без прикрас, з розтертим від зимових снігів макіяжем і розхристаним волоссям...

Я можу бути розумною і знати відповіді на всі у світі запитання... Я можу бути дурною, тупою, нічого не прагнути у цьому житті...

Я можу годинами дивитися на чудове зоряне небо, гуляти по золотому осінньому парку і шарудіти листям, розуміючи, яке прекрасне життя... Я можу ненавидіти яскраве сонце, чекаючи холодного дощу, який змиє ці тупі посмішки людей, що дивляться на світ крізь рожеві окуляри...

Я можу радісно сміятися аж до сліз, а можу плакати аж до божевільного сміху...

Я можу безперестанку розмовляти, шепотіти ніжну казку, а можу поринути у німоту безглуздого мовчання...

Я можу тверезо мислити і діяти, а можу сп’яніти навіть від п’янкого запаху яблуневого цвіту...

Я можу любити, а можу й ненавидіти...

Я можу бути сама собою, а можу одягати безліч масок і грати тупі ролі, безглуздо написані холодними краплями дощу на моєму вікні...

Я можу бути... Ким? Хто я? Якою мене бачать люди у світі?.. Та знаєш, мені байдуже... Мені усе це байдуже... Мені все одно, хто я для світу, мені важливо лише те, ким я є для тебе.