Бо жорстоким став світ

- Овдовіла рано, - розповідала жінка. - Чоловік помер від ракової пухлини мозку, коли йому було лише сорок років. Залишилася я з трьома дітками як сирота, бо і в мене на той час не було ні матері, ні батька, як в мого Івана. Як важко було ставити дітей на ноги самій, то тільки одному Богу відомо. Але витримала, виростила двох синів і доньку добрими, працьовитими, вони ма-ли повагу в людей і мене ніколи не зобижали. Бачили, як мені нелегко, тож не раз казали: “Мамо, ми вас нікому не дамо образити, будемо оберігати все життя. Ви це заслужили”. Раділа від тих слів, але казала: “Ой, дітки, ви ще не розумієте. То ви зараз так кажете, а коли поодружуєтеся, хіба я буду потрібна невісткам чи зятю?” Вони гнівалися на мене за ті слова. І, хто знає, як склалося б життя, але не судилося мені діждатися ані невісток, ані зятя.

Жінка замовкла. Певно, важко їй було розповідати, але хотілося поділитися з кимось своїм горем. Помітила, як люди з нетерпінням мовчки чекають її подальшої розповіді, зітхнувши, повела мову далі.

- Забрала лиха година від мене моїх діток. А вони так мріяли про щасливе життя! Коли старший Андрійко відслужив у армії, задумав женитися, бо ж чекала його Галя два роки. Як і всім молодим, їм хотілося відгуляти весілля. Але на нього потрібні були гроші. Знав Андрій, що я їх не маю, а сам ніде не працював, бо де ж у теперішній час знайдеш роботу? Тож поїхав мій синок з бригадою таких як сам на заробітки до Москви. Перед цим на Трійцю зробили заручини, а на осінь, після Покрови, планували відгуляти весілля. Писав листи, був задоволений, що склали гарну угоду, грошей вистачить на все. Ми вже зі сватами помаленьку готувалися до весілля, бо ось-ось мав приїхати син із заробітків.

- Ой Боже, - сплакнула жінка. - Всі приїхали, а мого синочка привезли у домовині. Розповідали, що на них напали бандити, відібрали усе зароблене. Андрійко найбільше сперечався, от і отримав ножем у серце. От і відгуляв мій синок весілля. А це вже було перед Покровою. Проводжала Галя свого коханого на кладовище у білосніжній сукні, яку підготувала до вінця і коровай ділили там же. Але я того не бачила. Втратила свідомість, коли виносили дитину з хати, опинилася в лікарні. Важко перенесла смерть сина. Та людська душа все перетерпить.

Ішов час, дорослішали менші діти. Катя вступила до медичного училища, мріяла стати педіатром, лікувати дітей. Закінчила його з відзнакою, проте коли повернулася додому, на роботу влаштуватися не могла. Була і в обласній лікарні, і в районній, але скрізь відмовляли. Дівчина впала у відчай, коли почула, що для того, аби влаштуватися у районній лікарні, потрібно було дати хабара - шістсот доларів. А де ж нам було їх взяти? Та дивлячись на те, як страждає донька, продала корову, кабанця, решту позичила в людей, - назбирали потрібну суму, і почала вона працювати. І все було б добре, якби ті хабарники мали совість! Через півроку Катю звільнили з роботи, знайшли привід, хоча старалася, як могла. Та вже потім дізналася з таємних джерел, що хтось за її місце дав набагато більше. Не могла заспокоїтися після того, адже вона ще й не встигла стільки заробити, як віддала, не справила собі й гарного одягу, бо все з боргами розраховувалася. Змарніла зовсім. Тиждень сиділа вдома, а потім не витримала, пішла проситися до того, хто брав гроші, аби взяв її на роботу хоча б санітаркою чи прибиральницею. Та, вочевидь, відмовили. Не бачила після того живою свою доньку.

Там, в лікарні, з розпачу наїлася сильнодіючих пігулок, і врятувати її не змогли. А лікарня навіть на похорон нічого не виділила - мовляв, мало працювала. Поховала й доньку.

Залишилася з найменшим синочком Васильком. Боялася його втратити, аби він був нічим не обділений. А він, розуміючи, скільки я витратила на похорон брата і сестри, скільки заборгувала людям, вирішив мені допомогти. І чим, ви думаєте? Як і його покійний брат, поїхав на заробітки до Москви. Як я вмовляла, благала, молила Бога, щоб відвернув його від тієї поїздки! Щось відчувало моє серце. І недаремно - його спіткала Андрієва доля. Коли вже розрахувались хлопці, отримали гроші, і, задоволені, поверталися додому, їх на вокзалі, як нелегалів, заарештувала московська міліція. Гроші конфіскували і так побили, що мій Василько через півроку помер. Як він плакав, коли відчув, що вже відходить з цього світу! Казав: “Ой, мамо, мамочко! Як хочеться жити! Пробачте, що залишаю вас. Не судилося нам зігріти вас на старості”. Як моє серце витримало, сама не знаю.

Тепер у мене дорога тільки одна - на кладовище. Кожен день відвідую своїх діток. Вони лежать поруч, дивляться на мене з надмогильних пам’ятників, а я розмовляю з ними, як з живими, розповідаю, як мені живеться. Як прошу Бога, аби забрав мене до них, бо навіщо вже жити? Як подумаю на самоті, що мої діти, які ще й нічого не бачили в житті, нікого не зобідили, не вбили, не вкрали, хотіли просто чесно жити, і лежать в сирій землі, то іноді й свідомість втрачаю. Але ніхто того не бачить.

- Не доведи Боже нікому таке пізнати, - мовила жінка наостанок, і вийшла на зупинці. Усі, хто слухав її, дивилися одне на одного й мовчали. А я подумав: “Хіба ж то її одну спіткало таке горе? Скільки наших дітей тиняються по світу, заробляючи якусь копійчину на прожиття, скільки їх пропадає безвісти, або привозять у домовинах, але нікому до того немає діла, ніхто не хоче чути плачу матерів. Бо жорстоким став світ. Жорстокі й в ньому люди!”