Відвідував дитину в таборі, гуляли по території, знайшли телефон. Лежить собі на стежці, теплий ще, напевно тільки що випав з кишені якого-небудь телепня. Спершу хотіли віднести на охорону, але по дорозі вирішили, що можемо і самі зателефонувати за яким небудь номером, з’ясувати ім’я власника, і повернути йому телефон. Так навіть приємніше.
Не мала Ганна звички кудись далеко їздити. Завжди часу було обмаль: то на роботу поспішала, то на господарці поралась. Мирослав, чоловік, шанував дружину. Вину перед Ганною свою відчував. Він був причиною, що доля їх дітьми оминула.
Падав мокрий сніг з дощем. У такий непогожий день не те що їхати кудись не хотілось, а просто виникало бажання не виходити із теплої, затишної кімнати.
Подруги заздрили Наталці, бо та була першою дівчиною на селі: гарно викладена віночком пишна коса, карі променисті очі, гнучкий стан. Хлопці за нею упадали і побоювалися – знали ж, що дуже гордою була дівчина. Коли Наталя вступила до педагогічного інституту, не один парубок зітхав: знайде собі дівчина у місті інтелігента. Куди вже там сільському хлопцеві зрівнятися з ним буде!
— Ви не знаєте часом цієї жінки? Її звати Люся, дівоче прізвище Самійленко, — незнайомка з надією зазирала в очі молодим матусям, що наглядали за малюками в пісочниці, демонструючи старе, ще чорно-біле фото. — Ми з нею разом навчалися, вже багато років не бачились. Але хтось із одногрупників мені сказав, що Люся мешкає на цій вулиці.
Вона зайшла у вагон на одній з невеликих приміських станцій. У руках – букет свіжозрізаного, ледь розквітлого дуже пахучого та білосніжно-білого жасмину.
Інна сиділа перед дзеркалом і пильно вдивлялась у своє відображення. Ніби вона, й водночас така чужа людина, дивилась на неї. Розкішна біла сукня, ніжна й довжелезна фата, вишукані прикраси, невимовно гарні зачіска та макіяж. Найвродливіша наречена у світі… і найбільш нещасна. Серце стиснулося від болю. Уже вдруге за останні півроку Інна вдягла весільну сукню.
Бовталася в щоднях, як несвіже пиво: без піни, без претензії. Сама собі надцятий раз доводила: я зробила все правильно, правильно, правильно. А щось всередині з тоскними, як в оленяти очима, дивилося докірливо й сумирно знизу вгору: не правильно, не правильно, не... Хай йому грець! Люди, що воно таке, жива людина із живою душею? Суцільна мука.
Валентина працювала в колгоспі дояркою. Вдома вона тримала велике господарство, то частенько доводилося на фермі красти дерть. Одного разу після вечірньої дійки жінка взяла клунок із дертю та попрямувала з ним додому. А щоб не попастися на очі голові чи бригадиру, вирішила йти через цвинтар.
За вікном падав сніг. Олег, мов зачарований, дивився на зимову казку за вікном і йому здавалося, що його душа теж кудись падає. А його п’ятдесятилітнє тіло, без тієї душі, стає холодним і сонним. Байдужість, апатія і зневіра огортають усе єство.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється