Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №694 від 16.02.2015p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Душевна проза...

Навіщо, дівчата, жонатих любите?

Навіщо, дівчата, жонатих любите?

Людська доля – непередбачувана. Якою вона буде – нам знати не дано. Може, це й добре.

Валя, п’ять років пропрацювавши в сільській школі, дуже хотіла вирватись у місто – і життя там інше, і, можливо, заміж вийде.

На роботу влаштувалася швидко, а от з житлом – проблема. Вешталася півтора року по чужих кутках, аж поки адміністрація школи, де працювала, “вибила” для неї та ще однієї вчительки місце в гуртожитку. Кімната маленька, але й цьому Валя була рада: що не говори, - а свій куток.

Раділа, що живе в місті. На дискотеки, звісно, не ходила – її час вже давно минув, а от у театр, на виставки, концерти, - залюбки.

Тендітна, маленька, вона мало чим відрізнялася від своїх учнів, і звали вони її поза очі просто Валя. Діти любили її, а 8-Б, де вона була класним керівником, просто обожнював, що буває в наш час нечасто.

Одного разу на перерві до неї підійшов вчитель фізкультури Анатолій:

- Валя, треба виступити – захистити честь школи на змаганнях з волейболу.

- Та яка ж з мене волейболістка – ніколи не грала.

- Нічого, зіграєш якось. Ти ж знаєш, що більше немає кому: всі жінки у нашому колективі бальзаківського віку.

Після гри Анатолій запросив її до кав’ярні. За чашечкою кави розговорилися.

- Я давно до тебе приглядаюся. Сподіваюся, ти незаміжня? – спитав, пильно дивлячись на неї.

- А хіба це має якесь значення?

- Має, - відповів загадково.

Вони почали зустрічатися, спершу після уроків, потім – ввечері у неї. Подруга, розуміючи все, ходила до дівчат у сусідню кімнату. Він розповів, що жонатий і має двох дітей.

- Оженився, як то кажуть, здуру, ще до армії. Після служби поїхав закінчувати інститут. Відвик від жінки, та й взагалі… Я в ній розчарувався. Шкода дітей - у мене вони близнята, - а то вже давно розлучився б.

Валя безтямно закохалася в красунчика Анатолія. І не дивно, - бо ж це було її перше справжнє кохання. Вірила кожному його слову, його улесливим обіцянкам.

У колективі ні для кого не були секретом їхні стосунки. Жаліли Валю, бо знали, що вона не перша Анатолієва “подруга”. Але втручатися в чужі справи ніхто не наважувався: мовляв, люди дорослі, самі знають, що роблять.

Через якийсь час Валя завагітніла.

- Роби аборт, - наполягав Анатолій. – Нам не час заводити дітей, адже ще зі cвоєю сім’єю маю вирішити проблеми. Ще будуть у нас діти, коли одружимося.

- Але ж це небезпечно, - заперечувала вона.

- Я знайду тобі хорошого лікаря. Все буде гаразд.

Валя погодилася: любов, звісно, робить з людиною неймовірне.

І все пішло по-старому. Та одного разу, прийшовши додому, Валя застала в кімнаті якусь жінку. Розчервоніла від люті, та накинулася на дівчину з брудною лайкою. А потім жінка накинулася на Валю, збила її з ніг і почала вовтузити по підлозі, промовляючи:

- Ах, ти, сучко, хочеш дітей без батька залишити?

Ошелешена Валя не могла вимовити й слова від несподіванки й сорому. Врятувала подруга, яка ледь відтягла від неї жінку, яка ніби втратила розум.

Тиждень по тому Валя була на лікарняному. З’явилися на роботу в чорних окулярах – треба ж якось синці сховати. Анатолій, ніби нічого не трапилося, підійшов:

- Прийду до тебе ввечері.

- А, може, не треба, - промовила тремтячим голосом, в душі сподіваючись, що не погодиться.

- Треба, ще й як треба.

Тепер вони були обачнішими, - зустрічалися десь за містом, на природі. Тим паче, що травень був за вікном. Після цих побачень Валя почувалась якось дивно: ніби і справжня, як гадала, була у них любов, але, все ж таки, крадена…

Незабаром Валя на вахті в гуртожитку забрала листа на своє ім’я. Коли відкрила, побачила дитячий почерк:

“Добрий день, незнайома нам тьотя!

Пишуть Вам Юля і Свєта, дочки Анатолія. Невже Вам, вчительці, не соромно забирати у нас татуся? Ви принесли у нашу родину нещастя. Тато з мамою сваряться. Мама часто плаче. Тато ходить похмурий, майже не розмовляє з нами. Пожалійте нас – відчепіться від нашого татуся.” Валя, читаючи того листа, ледь не знепритомніла. “Що я, і справді, роблю? Треба терміново покласти край нашим стосункам, як би це важко не було!” – крутилися в голові думки. Вона перестала спати. Скільки сліз пролила – знає тільки вона. Покинути Анатолія? Це здавалося, було не в її силах. “Де вихід?” – розпачливо думала безсонними ночами. Про листа Анатолію нічого не сказала. Навіщо? Це ж нічого не змінить. Вирішила: як би не було важко, буде уникати його під різними приводами. Але одна справа – вирішити, і зовсім інша – наказати серцю. А, може, звільнитися з роботи і кудись виїхати?..

Подруга по кімнаті вирішила податися на заробітки за кордон – набридло жити на жалюгідну зарплатню. Запропонувала Валі їхати разом. Недовго думаючи, та погодилася: “Тільки так я зможу порвати пута, що прив’язують мене до Анатолія”.

Таємно, нічого йому не кажучи, почала готувати документи. На душі якось полегшало. Так і поїхала, не попрощавшись. Побоювалася, що не витримає прощання.

Швидко пролетіли три роки, що було в Греції. Спершу влаштувалася на роботу прибиральницею в однієї пані. Гречанка полюбила Валю за її працьовитість і привітність: “Валья, ти мнє очєнь понравілась”. Син хазяйки був власником кафе і попросив Валю піти працювати до нього - мити посуд, прибирати. Обіцяв хорошу зарплатню. Валя погодилася. Втомлювалася дуже, але це, вважала, було дуже добре: менше часу залишалося для спогадів. Додому дуже хотілося, адже вдома залишилися старі батьки. Та й, взагалі, - чужа країна, чужа мова, і вона тут чужа. “Гроші на квартиру заробила – і досить. Їду додому”, - вирішила остаточно.

Приїхавши до міста, Валя одразу ж купила двокімнатну квартиру – перше власне житло. Раділа цьому і сумувала одночасно. Молодість пройшла. Їй уже за тридцять. І ніякої віри в те, що буде колись сім’я. Повернулася до роботи в школі, - бо сумувала за дітьми. Але працювати пішла в іншу школу.

На серпневій конференції вчителів у вестибулі ледве не зіткнулася з Анатолієм:

- Як поживаєш? – кинув недбало.

Добре. Навіть дуже добре.

І це була правда. Тепер, нарешті, він був для неї ніхто. Але й у серці після пережитого – немов би пустеля, в якій навряд чи може щось зародитися. А втім, хто знає?..

Є крилатий вислів: “Життя треба прожити так, щоб не було потім боляче за безцільно прожиті роки…”. Але ж життя людини не поживеш за рецептом, нехай і найкращого лікаря. Воно для кожного готує своє.

Надія БІЛОУС

16.02.2015



Рівне-Ракурс №10 від 16.02.2015p. 
На головну сторінку