«Звіяні вітром»

Того вечора її список поповнило ще одне ім’я. У неї закохався 26-річний Джон Марш. Закінчивши університет, він переїхав до Атланти й улаштувався працювати страховим агентом. «Я хотіла би покохати чоловіка, — писала Марґарет у щоденнику, — і щоб він кохав мене більше за решту жінок. Я хочу вийти заміж, мати здорових дітей. Але сумно те, що не вмію кохати досить сильно».

Якось Джон познайомив її зі своїм товаришем Берреном Апшоу. За рудий чуб друзі називали його Редом. Він любив гральні заклади й гучні вечірки. Не зумів закінчити університету, часто міняв і місця роботи, і коханок. Пеґґі побачила в ньому близьку душу. Їм обом подобалося шокувати місцеве панство. Беррен міг прийти на великосвітський обід босоніж, а на урочистий захід — без смокінга. І Марґарет вийшла заміж за Апшоу. Джон Марш був у них на весіллі свідком.

Подружнє життя з Берреном одразу стало пеклом. Він пив, тринькав гроші, а інколи й бив дружину. Якось, повернувшись додому, Пеґґі заскочила чоловіка у ліжку зі служницею. За годину його вже не було в будинку.

Після розлучення Марґарет таки дала згоду вийти за Джона Марша. Весілля призначили на День святого Валентина. Та за два тижні до події наречений раптом знепритомнів. Джон дуже страждав через її шлюб із Берреном. У нього розвинулася нервова хвороба. День усіх закоханих наречені провели в лікарні.

4 липня 1925-го Джон і Марґарет нарешті одружилися. Переїхали до підвальної квартирки. Удень Пеґґі працювала репортеркою в газеті, а решту часу доглядала чоловіка. Марґарет вкладала його до ліжка, примощувала на ноги грілку, годувала з ложки.

Якось уранці, відвізши Джона до лікарні, вона послизнулася на тротуарі та зламала ногу. Кістка згодом зрослася, але в Мітчелл почався артрит. Із рік вона не могла ходити. Роботу довелося покинути. Пеґґі впала в депресію. Щоб розважити дружину, Джон подарував їй друкарську машинку. І порадив почати писати історичний роман про часи Громадянської війни у США.

— У дитинстві я багато чула про бої та про тяжкі повоєнні роки і твердо вірила, що мати й батько справді пережили все це. Хоч вони народилися пізніше, — згадувала Мітчелл.

Робота тривала 10 років — із 1926-го по 1936 рік. Якось Пеґґі зателефонувала подруга й розповіла, що до Атланти приїхав нью-йоркський видавець Гарольд Летем. Цей представник найбільшого в Америці видавництва «Макміллан» подорожував країною в пошуках літературних талантів. Марґарет запросили на урочистий обід, улаштований на честь видавця. Коли її представили Летему, той запитав:

— Я чув, ви пишете роман. Чи можна глянути?

— Що ви, зовсім ні! — злякалася Мітчелл.

Та вранці у готельному номері Летема пролунав дзвінок:

— Я внизу, в холі, — почув він тремтячий голос Марґарет. — Ви можете до мене вийти?

Коли той спустився, Пеґґі мовила:

— Заберіть цей роман до дідька, доки я не передумала!

Дорогою додому Летем почав читати твір й одразу ж зрозумів, що це — знахідка. У Нью-Йорку на нього чекала телеграма від Мітчелл: «Негайно поверніть рукопис. Я змінила рішення». Протягом року вона засипала видавництво листами, в яких благала не видавати роман.

— Якщо вони його надрукують, я зганьблюся на всю країну, — говорила чоловікові.

У відповідь на її прохання Летем вислав чек на $5 тис. (тепер це $75 тис.) і контракт. За рік після виходу книжка «Звіяні вітром» стала національним бестселером. Мітчелл переїхала із чоловіком до нової трикімнатної квартири. Письменниця не була готова до слави. Вона замкнулася в собі. Перестала давати інтерв’ю, автографи, не відповідала на дзвінки.

Її мовчання дало газетам підстави для пліток, яких вона так боялася. Нібито Марґарет не є авторкою твору, що його писали за неї чоловік, старший брат, літературні редактори видавництва. Понад 10 років Мітчелл спростовувала це все. Аж до своєї смерті.

Роман «Звіяні вітром» побачив світ 30 червня 1936-го й одразу ж зчинив ажіотаж серед читачів. Жінки та чоловіки намагалися в усьому наслідувати Скарлетт О’Хара та Ретта Батлера. На популярність книжки вмить відреагували американські промисловці. У продажу з’явилися сукні, капелюшки та рукавички «у стилі» Скарлетт.

Марґарет Мітчелл не подобалася така комерціалізація її твору. Вона відмовляла режисерам, які хотіли зняти про неї фільм. Заборонила дати назву «Скарлетт» туалетному милу, «Ретт» — чоловічому несесеру, а одній стриптизерці не дозволила назвати свій номер «Звіяні вітром».

На запитання репортерів, чи не списала вона головну героїню із себе, Марґарет завжди різко відповідала:

— Скарлетт — повія, а я — ні!

І ще казала:

— Як на мене, безглуздо і смішно, що міс О’Хара стала для американців мало не національною героїнею. Гадаю, це свідчить про неморальність і низький розумовий рівень нації, бо вона здатна захоплюватися жінкою, котра так-от поводилася.

На екранізацію свого роману письменниця дала згоду, бо любила кіно. Але коли продюсер майбутньої картини Девід Селзнік запросив її до Голлівуда для участі в роботі над сценарієм, — відмовилася.

Права на фільмування придбали за $50 тис. — $750 тис. на сьогоднішні гроші. Коли успіх стрічки перевершив усі очікування, Селзнік надіслав Мітчелл іще один чек на таку ж суму.

За заповітом, після смерті письменниці її чоловік Джон Марш спалив увесь її архів, окрім першого рукопису «Звіяних вітром» і кількох аркушів із нотатками. Вони свідчили, що саме Марґарет написала роман.

У пошуках Скарлетт

Кастинг обійшовся продюсерам у 100 тисяч доларів. У пробах взяли участь півтори тисячі кандидаток. Подейкують, що одна з них навіть запакувала себе в подарунковий картон з написом «Веселого Різдва, містер Селзніку! Я – ваша Скарлетт». Перебірливий Селзнік одна за одною відкидав кандидатури великих актрис того часу: Кетрін Хепберн він назвав занадто манірною, Бетті Девіс – надто заїждженою, а Норму Ширер – надто старою.

Фільм почали знімати, коли актрису на роль Скарлетт ще так і не затвердили. Першою сценою була втеча з палаючої Атланти, яка насправді з’являється лише всередині фільму. Для декорацій, до речі, використали куліси з фільму «Кінг-Конг». Їх перемалювали, а в епізоді з пожежею спалили.

Те, що на роль американки врешті-решт після півторарічної кастингової епопеї затвердили тоді нікому невідому британську акторку Вів’єн Лі, багато хто сприйняв у штики. Утім, авторка однойменного роману Маргарет Мітчелл, як тільки побачила амбітну англійку, одразу ж схвалила її кандидатуру, мовляв, саме такою вона собі й уявляла норовливу Скарлетт.

Під кінець зйомок Вів’єн Лі була настільки виснажена емоційно та фізично, що Селзніку довелося відправити її на кілька днів до її коханого Лоренса Олівера, аби та не злягла від нервового зриву. Вів’єн повернулася знову бадьорою і сповненою сил, і фільм змогли дознімати до кінця.

А от виконувач головної чоловічої ролі – Ретта Батлера – Кларк Гейбл спершу взагалі не хотів зніматися у фільмі. Утім, йому попросту не залишили вибору. Його продюсерська фірма MGM «позичила» Гейбла Селзніку за сім тисяч доларів на тиждень. Гейбл до останнього скептично ставився до стрічки й спершу навіть не хотів з’являтися на прем’єру. Відомому актору не подобалося, що його герой виглядав дещо тьмяно на фоні маловідомої англійки.

Цікаво, що акторка, яка зіграла мати Скарлетт – Барбара О’Ніл – насправді була лише на рік старша за Вів’єн Лі. А виконувачка ролі Маммі – Хетті МакДаніель – за роль другого плану отримала «Оскара» як перша в історії темношкіра актриса. Щоправда, на прем’єру їй так і не дозволили з’явитися – темношкірим у ті часи до кінотеатрів було зась.

Багато висловів з фільму стали крилатими. Приміром, улюблена фраза Скарлетт «Не буду думати по це сьогодні, подумаю про це завтра». Скандальною виявилася й репліка Ретта Батлера наприкінці фільму. Перед тим, як покинути бідолашну Скарлетт, на її питання «що мені робити?», він відповів: «Чесно кажучи, люба, мені на це до дідька начхати». Таку грубу відповідь цензори розцінили як таку, що не відповідає нормам кінематографії. Селзніку довелося сплатити 5 тисяч доларів штрафу, але він наполіг на тому, щоб фраза таки залишилася у фільмі.

Прем’єра «Віднесених вітром» відбулася 15 грудня 1939 року в Атланті, де, власне, й розгортаються основні події. У ніч прем’єри біля кінотеатру чергами вишикувалося майже 300 тисяч людей. День прем’єри в місті було оголошено вихідним і відзначався майже три дні поспіль.

Нині вже важко віриться в те, що легендарну картину знімали без сценарію, а діалоги дописували безпосередньо на знімальному майданчику в паузах між дублями. Кілька режисерів припинили роботу над картиною через нервові зриви, а для самого Селзніка все це вилилося в інфаркт.

Утім, гра, безперечно, вартувала свічок. Картина завоювала десять «Оскарів» і звання одного з найкращих фільмів в історії світового кінематографа. Стрічка обійшлася продюсерам у 3,9 мільйона доларів, а світові збори в кінцевому підсумку за 70 років прокату принесли 2,7 мільярда. З поправкою на інфляцію, це найкасовіша стрічка в історії світового кінематографа.