Бой-баби у нас ще не перевелися

Насамперед жіночка дзвонить уже вкотре до відповідної служби міста Суми. Це ж уже який день води немає? З тиждень. Здуріли вони там, чи що? Телефоном ніхто не відповідає. І ці сплять ще. Ну, нехай.

Клара Євгенівна нашвидкуруч одяглася, на голову - шапочку з пір’їнкою. Треба й нині тримати марку, без неї - нікуди. Хоч на дворі ще добре не розвиднілося й було прохолодно. Жінка бадьоро крокувала вимитим за ніч дощем тротуаром. Коли опинилася біля потрібної установи, була за чверть восьма. Потупцявши 15-20 хвилин біля зачинених дверей, Клара Євгенівна врешті дочекалася потрібну їй людину. Спеціаліст установи впізнав свою давню “знайому” і, як зазвичай, щось до сліз образливе просичав у відповідь. На що пані Клара, не довго роздумуючи, просто... плюнула йому межи очі. Пані Клара, чесно кажучи, від себе, жінки з двома вищими освітами та аристократичними манерами, такого не очікувала. Але метод, схоже, подіяв. Коли вона повернулася додому - вода вже була.

Питання транспортне

Гарненько вмившись, та, врешті-решт, за стільки днів випивши вволю компоту із сухофруктів, Клара Євгенівна вирушила до магазину по хліб та молоко. Та чи день сьогодні такий був, чи просто не щастило, та потрібних продуктів у найближчому магазині не було, і в наступному, і в наступному. Тож Клара Євгенівна змушена була розщедритися - й поїхати маршруткою до магазину за кілька кварталів. Тролейбуси та трамваї просто тією вулицею не ходили. І, хоча потрібно було проїхати всього кілька зупинок, але за ці кілька хвилин трапилося ось що. Чоловікові, який стояв позаду Клари Євгенівни, раптом стало зле, і він усією масою повалився на неї. Тут саме була зупинка, тож Клара Євгенівна, не довго думаючи, вирішила дотягти чоловіка на собі у найближчу лікарню. Відкинувши при цьому усі протести не тільки водія та пасажирів маршрутки, але й самого постраждалого.

Улюблений онук

Виконавши місію миротворця та сестри милосердя, Клара Євгенівна повернулася додому. І за власним обіднім столом побачила власного зарюмсаного онука. Із його слів жінка так нічого й не зрозуміла, але шостим чуттям відчула, що виною всьому - вчитель фізичного виховання. Адже проти нього останній місяць йшли воєнні баталії з боку бабусі та онучка. Поки - словесні. І не дивно, бо скільки можна навантажувати бідних 6-класників? І віджимайся тобі, і бігай швидко, і стрибай. Хто ж це все витримає? Клара Євгенівна була права - таки фізрук образив онука, тому були прийняті рішучі міри. Онук нагодований, на двір відпущений, а пані Клара тим часом - у школу. Фізрука швидко знайшла, і у писок йому, у писок. Аби знав, як онука діставати! Таким чином питання було вирішено раз і назавжди. Хлопця ніхто більше не чіпав - ані вчителі, ані учні!

Добра сусідка

Клара Євгенівна зварила на вечерю смачного супу, насмажила котлеток, спекла пиріг. За півгодини мали прийти з роботи син з невісткою, прибігти досі добре вигуляний онук. Потрібно чимось зайняти себе, тож Клара Євгенівна йде до свого найлютішого ворога - сусідки Зінаїди Романівни. Вона вже який місяць не миє сходовий майданчик, не викидає макулатуру... Минає хвилин 20. Клара Євгенівна повертається до квартири із переможним виглядом і мало не скальпом сусідки - у руці міцно затиснутий жмут волосся сусідки. Все, тепер можна й спокійно повечеряти. Завтра пані Клара знатиме усе, усі останні новини не тільки під’їзду, міста, але й цілої країни!..

Ось так і живе Клара Євгенівна. Цілими днями війна. З установами, з людьми, із самою собою та своїми думками.