Фото біля ялинки

А ввечері сідали перед телевізором за новорічним столом і, перемикаючи з каналу на канал, переглядали концерти, старий, але завжди актуальний фільм «Іронія долі, або З легким паром». Коли годинник пробивав дванадцять, вони, подумки загадавши бажання, щиро вітали один одного з Новим роком. Й одразу поспішали до центральної ялинки, щоб сфотографуватися біля неї. Це було для них невід’ємним атрибутом свята. Адже усі новорічні фото вони зберігали в окремому фотоальбомчику – переглядали, порівнювали їх, аналізували, яким для них був рік, що минає, і які зміни вніс він у їх щасливе, практично, ідеальне життя.

Так було і того Нового року, який Людочка пам’ятає як останній, проведений з батьками.

– Людочко, маємо тобі щось сказати, – якось боязко і нерішуче розпочала розмову мама.

Десятирічне дівча широко розплющило очі і допитливо й уважно дивилось то на маму, то на тата, котрі якось дивно переглядались між собою.

– Ми з мамою змушені їхати до Італії на заробітки, – першим порушив секундну мовчанку батько. – У нас було скорочення на роботі. Ми вже місяць шукаємо тут роботу, але все марно. А ти підростаєш. Скоро закінчиш школу, і будуть потрібні кошти на навчання у виші…

– Не їдьте від мене! Я буду чемною і завжди й в усьому буду вас слухатись, – плачучи, благало дівча.

Але батьки були невблаганними. Уже за два тижні вони поїхали, залишивши донечку на виховання бабусі Олі.

Довгими зимовими вечорами бабуся за в’язанням светриків, шкарпеток і шарфиків для улюбленої онучки, розповідала їй про маму і тата: як вони познайомились, одружилися, як з нетерпінням чекали народження донечки і як самовіддано люблять її.

– Але якби вони мене любили, то ніколи б не залишили, – плакала маленька красуня.

– Не гнівайся на них, дитинко. Їм у тій далекій Італії теж несолодко. Ти ж сама бачиш, як часто вони тобі телефонують та пишуть листи. Що поробиш, такі часи настали, що в Україні сутужно з роботою. Але вони обов’язково повернуться до тебе, – запевняла бабуся Оля, і після цих слів Люда обійняла її і сказала: «Поскоріше б».

Люда уже дев’ятикласницею стала, а все ж першого вересня чекала, що мама з татом, як і раніше, прийдуть на шкільне подвір’я, а потім вони утрьох святкуватимуть разом новий навчальний рік. Але ні, ввечері вони привітали донечку телефоном з Італії.

– Потерпи ще трішки, сонечко. Ми теж дуже сильно сумуємо за тобою, – сказала мама.

Збігали дні за днями. От і черговий Новий рік ступав на поріг. П’ятий, відколи поїхали її батьки. Бабуся бачила, що дівчинка сильно сумує за сім’єю:

– Онучко, не можна готуватись до Нового року і до Різдва з таким сумним виразом обличчя, як у тебе.

Розставивши на столі холодні і гарячі страви, баба Оля і Люда уже вкотре переглядали по телевізору «Іронію долі…», слухали новорічні концерти, перемикаючи з каналу на канал. От-от розпочнеться новорічне привітання президента. Аж тут у двері задзвонили.

– Мамо, тату! Ви приїхали? – радості Людочки не було меж.

– Ми більше ніколи так далеко від тебе не поїдемо, – міцно пригортав донечку Ігор Іванович. – Відкриємо тут невеличкий бізнес, а там якось буде.

– Швидше, бо пропустите Новий рік, – гукнула з кімнати бабуся Оля найбажанішим гостям, які обнімалися з донечкою в дверях.

– З Новим роком, з новим щастям, – вітали вони один одного.

А потім, за давньою доброю традицією, чимдуж, мов діти, побігли до головної ялинки містечка і сфотографувалися на пам’ять. Аналізуючи і порівнюючи фото останніх років, всі визнали: тут Людочка найщасливіша…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: