Вона чекає…

Кава стигне. А вона дивиться у вікно, навіть не пригубивши ароматний напій. Потім встає і йде. Наступного дня або через день приходить знову…

– Вам не подобається наш напій? – якось запитав офіціант.

Вона спробувала усміхнутися:

– У вас найсмачніша кава.

Але знову горня залишилося не чіпане…

Офіціанти звикли до цієї дивачки.

Вдома відчиняє шафу, дивиться на весільну сукню, розшиту маками, блаватами та волошками. І на вишиту чоловічу сорочку, й дає волю сльозам. Христинкою-намистинкою називав її Володя. Найкращий у світі. Її коханий. Її наречений. Матір втішає:

– Не годиться, доню, так побиватися. Повернеться Володя. Одружитесь. Буде у вас щастя, а в мене внуки.

Христина киває головою. А в телевізорі такі страшні картини. Війна…

…Христина працювала вихователькою в дитячому садку. Тепер там живуть переселенці. Вона ж волонтерить. Щодня чує історії, які ранять серце. Діти переселенців сполохані. Тут також виють сирени.

…Цього літнього дня Христину наздогнала гроза. Не добігла до зупинки. А ось рятівна кав’ярня. Через якусь мить негода припровадила сюди чимало люду.

Високий, міцний хлопець окинув поглядом зал. Усе зайнято. Вільне місце було за одним лише столиком, де сиділа дівчина. Підійшов, запитав чи можна присісти. Дівчина мило усміхнулася:

– Так, будь ласка.

Їй принесли каву. Він також замовив собі горнятко ароматного напою. І тістечка. На обличчі дівчини промайнула іронія. Здогадався: через смаколики.

– Я солодощі люблю. Маю такий гріх, – пожартував.

– Мене звати Володимиром. Для вас – Володею.

– Христина.

– Пригощайтеся, Христино, тістечками.

Вона не дуже любила солодощі. Хіба що терпкий чорний шоколад, який солодким не назвеш. Але від тістечка не відмовилася.

Гроза майже вщухла. Відвідувачі почали залишати кав’ярню.

– Мені пора. Дякую, що пригостили, – мовила Христина. – Гарного вечора.

– І мені пора, – відповів хлопець.

На порозі кав’ярні Христина з розчаруванням дивилася на свої босоніжки, які мама називала «три пасочки». Довкола стільки води. Вона не встигла й зойкнути від несподіванки. Хлопець, наче пір’їнку, узяв її на руки і поніс через потоки води. Колись так носив її тато. На жаль, уже покійний. Тато був міцним і найкращим у світі. Христина його так любила. Тата не стало, коли вона була третьокласницею.

– Я буду твоїм ангелом, – сказав перед тим, як відлетіти на Небо.

– Я хочу, щоб ти був тут, з нами, – плакала доня.

Після цього вона малювала тата-ангела.

Христина зашарілася, аж зажмурилася. А подумки хотіла, аби дорога до зупинки була довгою-довгою…

Він обережно поставив її на землю. Подякувала. Виявилося, їм по дорозі. Одним тролейбусом їхали.

– Мусимо зустрітися ще. Ви не проти?

Вона була не проти.

Володя – військовий. Служив у частині в їхньому місті. У нього була дівчина. Але мама, яка працювала за кордоном, забрала доньку до себе. Кохана не повернулась…

А в Христини не було серйозних стосунків. Зустрічалася з Валеркою, колишнім однокласником. Він підтрунював над її роботою. Христина з ним попрощалася.

…Коли Христина вперше запросила Володимира додому, матір сказала:

– Він нагадує нашого тата. Добрий, значить…

Згодом Володя запропонував Христині руку та серце. Матір й бабуся розшили Христинину весільну сукню квітами. І вишили сорочку для нареченого…

… – Не плач, Христинко-намистинко. Мушу захищати тебе, наших матерів та землю від ворога. Обіцяю повернутися живим і здоровим. Ти ж дочекаєшся?

Вона проклинала війну і просила захисту в батька:

– Тату, таточку, ангеле мій, бережи Володю, молися на небі. Ти ближче до Бога…

Христина часто забігає до Володиних батьків. Його тата прихопило серце.

Та, що поки не стала невісткою і та, яка ще не стала свекрухою, обіймаються на прощання і мовчать. Стримують одна перед одною сльози…

…Уже декілька днів нічого не чути від Володі. Дівоче серце то завмирає, то шалено б’ється.

…Колись у кав’ярні грала музика й було гамірно. Тепер тут розмовляють притишено. Мир у тиловому місті схожий на тендітне горнятко, яке обережно ставить перед Христиною офіціант.

А в місто прилетіла перша весняна гроза. Вітер жбурляв у вікно жмені дощу. Христина усміхнулася й пригубила каву…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: