Яскраве липневе сонце палить нестерпно. Тільки море, чудове Чорне море рятує від спеки. Олег стоїть на пірсі й з цікавістю спостерігає за відпочиваючими на пляжі. Здається, навіть новонароджені малюки плещуться у воді.
У вокзальній метушні Володимир думав лише про одне: він мусить сісти у цей дизель. Адже йому ще вертатися сьогодні назад. З усіх боків колію заповнювали люди. З клунками, сумками, вони усе щільніше замикали тісне кільце. Володимир проклинав хвилини, які повзли надто повільно. Дизеля все не було, а бажаючих їхати ставало щораз більше.
У храмове свято виходять з церкви жінка з онукою, а біля брами, вздовж доріжки, стоять десятки жебраків і милостиню випрошують. Підійшла жінка до них, тому дала гривню, іншому, і так всіх обійшла, і нікому не пожаліла грошей.
– А ти дала би їй шістдесят?
– Звісно, ні.
– В добрі купається, тому й виглядає гарно. Глянь, яка постава.
– Певно, зі спа салонів не вилазить.
– А костюм який стильний! Від дизайнера.
– Її одна картина коштує, як моїх не знаю скільки зарплат…
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто, душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:
Христі здавалося, що ніхто, окрім її найкращої подруги Наді, не знає про її кохання з сільським головою. Однак, коли Христя заявила, що виходить за нього заміж, Надійка не витримала і розповіла про це своїй мамі. «Чому не в мене, а в Христю закохався Семен, мамочко? Чим я гірша? Навіщо таку косу ростила, личко у трояндовому відварі мила?» – розплакалася Надя. «Не плач, ти в мене красуня. І душею – світла і добра. Тому щастя не омине і тебе», – заспокоїла її мама.
Чим ближче до літа, тим більше мене тягне у село. Хочеться бачити пейзажі рідних місцин. Хочеться поговорити з ясенами, зі старою яблунею, яка, доживаючи віку, втомлено скаже: “Відродила я вже своє. Віджила.” Замилуватись юними вишеньками, які так схожі на дівчаток-старшокласниць, які щойно-щойно починають дівування. Там, у тих сільських краях, вітри прозоріші, там дихається легше, там утверджуєшся у кроках, адже ступаєш дорогами предків!
Тільки весна розтеплилась, починалась побілка кімнат. Приходила на поміч сусідка, розводили вапно у відрі, додавали синьки, брали щітки і… починалась робота. Білили стіни, стелю, вправно торкаючи щіткою, замочуючи її краї у вапно. Наче дві художниці, мольбертами яких були стіни. Мама робила делікатно, легко. Така і в житті була – лагідна, ніжна, мила. Нікого не зобидила навіть словом.
Приснилася покійна Дарка. Кликала Ксеню. Як колись, у дитинстві. У Дарки сад був розкішний. А дітей та внуків не було. Чоловік помер. Тому любила пригощати сільську дітлашню та родину яблуками, сливами, грушами.
Коли Ліза вступила до тернопільського вишу, її батько – керівник однієї з фірм у їхньому райцентрі – заздалегідь винайняв їй квартиру. Дівчині хотілося чимшвидше спізнати самостійне життя, тому прибула сюди за кілька днів до початку навчання. Щоб роздивитися, адаптуватися. Батько порадив Лізі підселити до себе якусь дівчину, аби їм з матір’ю спокійніше було.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 