…Коли останній подарунок, блакитна чашка з довгоносим жирафом, була запакована і перев’язана бантиком (нехай Галька оніміє від неї!), я встала з-за столу. В очі впав аркуш з написом: «План». Наступним пунктом після «запакувати подарунки» йшло «підбити підсумки року і зробити висновки». І я приречено заплющила очі…
Kолись вона думала, що тут гарно. Найкраще. Колись. Коли дерева були великими, їй, маленькій, хмари на небі здавалися середньовічними замками, ставок – чудовим озером, вигін – казковим царством, а курява на дорозі…
Щовечора Зойчина мама повертається з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку Аліну. Онучка із захватом розповідає бабусі про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживає від дитячого щебету: голубить дівчинку поглядом, несміливо всміхається, торкається долонею світлого волоссячка.
Вже сивина посріблила їй скроні, а серце ще досі не знає спокою. І на усім білім світі немає людини, якій би змогла вилити душу, розповісти про біль, образу і кохання, яке принизили і стоптали.
Її мрії, надії, віра і сподівання розбилися вщент. Сьогодні вона його втратила назавжди. Весела весільна музика, що лунала на іншому кінці вулиці, відлунювала жалобними акордами у її спустошеному серці, яке справляло поминки за їхнім коханням. Дивилась у вікно і світу Божого не бачила. Сльози заливали її обличчя.
Подзвони мені, внучку, сьогодні. І ще завтра, і ще колись. У хаті побіленій, скромній ми з чеканням удвох обнялись. Поріднились із поглядом вікон – на один і той самий пейзаж… Ось і прожила я вже більш, ніж піввіку, але радості мені ніхто вже не дасть, бо є той ніким не врахований стаж.
Ми з тобою знайомі цілу вічність, щодня бачимося, бо разом працюємо. Нас об’єднують спільні інтереси, ми навіть народилися одного дня, але в різні роки. У нас діти одного віку, очі одного кольору. Нам завжди є про що поговорити, ми розуміємо одне одного з пів слова, з пів погляду. Ми обоє живемо не з тими людьми й обоє боїмося собі в цьому зізнатися. Як і в тому, що кохаємо одне одного.
Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…
Тільки рушила електричка Львів – Трускавець, як у вагоні голосно почала плакати дитина. Плач наростав все гучніший і пронизливий. Видно, малюка щось дуже боліло.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 