Пані Євгенія неохоче збирала за кордон доньку Ірину. Ну, що їй бракує? Є в хаті хліб і до хліба. А те, що її чоловіка Миколу скоротили на заводі – це не біда. У нього золоті руки, а такі швидко роботу знаходять. Тай донькам Насті і Вікторії потрібна мама.
Він – керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся на його плечах… Вона ж – цілком легковажна істота (так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.
Про те, що з Максимом у неї не буде життя, не раз казала Юлі мати. Вперше вона згадала мамині слова, коли Максим прийшов п’яним і влаштував у домі скандал. Згодом, коли підняв на неї руку, потім – на її матір. Юля плакала, благала Максима схаменутися, адже скоро у них народиться дитина. Але Максима це не зупинило. Одного разу він вдарив її у живіт: «Це – не моя дитина!» – верещав, вирячивши розлючені очі.
…Повернувшись із війни до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Викосила, клята, чоловічого гурту вдосталь – понад сотня односельців залишилася навічно на її фронтах. Отож дівчата, яким випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, який повернувся додому. І не так уже важливо було, чи безногий, чи з контузією – основне, щоб живий! А вдома вже, вірили наші полісянки, і здоров’я повернеться, і рани затягнуться, огорнуті цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожен день виживання під кулями…
Христина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку. Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.
Матвій обожнює пакувати валізи, а ще більше любить подорожувати. Весь одяг випрасуваний та охайно поскладаний. Книги, записники, папка з документами, ноутбук – кожна річ має своє місце. Поклавши паперовий пакет із свіжо змеленою кавою, без проблем засуває блискавку валізи. Все готово. Залишилося лише викликати таксі та їхати в аеропорт.
Вже котру ніч Марта не може заснути: минуле знову приходить до неї у снах, у думках, які вужем перетискають їй горло, не дають дихати, стискають за серце. Не розуміла, чому саме тепер те, що сталося більше двох десятків літ, точить свіжою раною. Що б не робила, чи то в хаті, чи на господарці, повертає свій погляд туди, де закінчується межа між її і обійстям Ганни, де виросла і білопінно зацвіла вишенька. Ніхто її там не садив, тому ні Марта, ні Ганна не розуміли, звідки взялося це деревце. Хоча… Жевріє у душі Марти страшна здогадка: ця вишенька – не інакше, як якийсь знак, посланий їй згори, пересторога – покаятися за свій гріх, відкритися нарешті Господу. І Ганні…
Життя, як піаніно… Клавіші чорні, клавіші білі і так поперемінно. Кажуть так люди, але то не про Гафію. В неї, як йде чорна смуга, то чорна, а як біла, то – біла. Життя її вже більше до пір року схоже. Ось тільки порядок змінюється. Почалося з весни і весною закінчилося, а решта, наче зима була. Може, літо десь і проскочило чи осінь, але вона того й не помітила.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 