Маленька дівчинка дивилася у вікно. Її сумненькі карі оченята плакали. Кулачками дівчатко витирало сльози, які раз у раз капали на холодне підвіконня. Вона не хотіла, щоб хтось це бачив. Гіркий життєвий досвід, якого й дорослим не побажаєш, і школу виживання вона добре засвоїла. По-іншому тут, у дитбудинку, не може бути, бо тільки покажеш якусь слабинку, тебе одразу автоматично зроблять жертвою для кпинів, глузування і навіть бійок.
Останнім часом Христя відчула зміни в своєму організмі: слабкість в усьому тілі, безсилля, дратівливість. Спочатку не надала цьому значення, гадала, що пора її жіноча згасає. А коли почала надокучати нудота, втрата апетиту, спохопилася: невже вона помиляється?
Є серед нас ті, хто уособлює собою метафору «золоті руки». Є також ті, хто має невимовно чуйне серце і попри труднощі, що довелось пережити, бачить у людях лише добро. Є серед нас ті, хто змушує повірити – жити повним і щасливим життям у поважному віці можна і треба. А є люди, котрі підпадають під усе вище написане.
Йшов п?ятий тиждень карантину. Від обмежень схоже втомились усі. Ступінь загального роздратування на очах збільшується. Дратує все: порожні вулиці, закриті магазини, порожні зупинки громадського транспорту, черги біля продуктових магазинів, банкоматів та аптек…
Христина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку.
Уже третій день Анна навмисно виходить в парк поблизу санаторію, щоб побачити сивочолого вродливого чоловіка, який розкладає там мольберт і пише картини. Здається, вчора він помітив, що вона стежить з ним. Це було зрозуміло з його проникливого погляду, лукавої усмішки. Щось знайоме було в цій його усмішці, у стрункій поставі, навіть, у ході, яка була легкою, наче в юнака.
Світлана вийшла заміж в сімнадцять. Її чоловік Василь був на десять років старший за неї. Він повідбивав всіх хлопців, що бігали за Світланою ще зі школи, і попросив її руки.
Олесь прокинувся на світанку, бо серце так заболіло, наче голкою хтось вколов. Чого б це? Чоловік поволі пішов до кухні, випив кухоль води з цукром, так ще його покійна бабуся робила, коли були проблеми з серцем. Як німа тінь знову пошкандибав до спальні. Та заснути вже не міг. Думав про Галину, яка ось-ось мала повернутися з Польщі. Вона вже кілька років їздила туди на сезонні роботи.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 