Посадка на потяг закінчувалася. Уже й попросили тих, хто проводжав пасажирів, залишити вагони, а Микола все тримав у обіймах Олену, і ніяк не міг відпустити. Йому здавалося, що коли відірве її від себе, то кусок серця вирветься з його грудей, а може, й усе пропаде, і залишиться він, шістдесятидвохрічний сивий чоловік із порожнім нутром. Як же він житиме? Відчував, що прощаються навіки, і не хотів того, і картав себе, картав, аж проклинав…
Валентина дістала з поштового ящика пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: лист – для неї. Прізвище відправника – незнайоме.
Чи відчинить їй той, кого Марина зреклася багато років тому?..
Максим бадьоро вицюкував сокирою: тільки-що він повернувся з лікарні, де відвідував батька. Медики заспокоїли: здоров’ю старенького уже ніщо не загрожує.
Уляні снилися білі голуби. Ніби воркували вони на дашку їх криниці під старою липою. Вона милувалася їх красою, гладила чепурні голівки, як враз зогледіла між гіллям липи силует свого покійного сина Романа у якомусь сліпучому ореолі.
Останнім часом Люба погано себе почувала. Сердилася сама на себе, бо не звикла вилежуватися на дивані, завжди була в роботі. Тому часто не розуміла свою подругу Оксану, коли та жалілася то на високий тиск, то на біль у суглобах. Гадала: має Оксана доброго чоловіка, якого у фартушок одягла, тому й вишукує у себе болячки.
Негода розгулялася не на жарт. Вітер із неймовірною силою підбирав усе на своєму шляху. Не щадив ані дерев, які виривав з корінням, ані дахів людських будинків, шифер з яких із тріскотом падав додолу.
З Лідою теж щось дивне творилося. Відчувала легкість в тілі, піднесення в душі, безмежне тремтіння в серці. Очікувала, ні, твердо знала, що весняне диво не за горами. Йшла болотяною стежиною попри річку і мугикала «Одну калину…». Вдома її чекало безліч справ, але думати про них вона вперто не хотіла. Та й додому йти не хотілося. «Прати, прибирати, варити – хіба це робота, котра щось вартує? Вона завжди є, її не переробиш», – подумала Ліда і звернула у вуличку, де тулилися один до одного різні магазини.
Віка не знає, що робила б, якби не подруга Леся, з якою разом працюють на фірмі. Вона щодня навідує її, розраджує, відволікає від сумних думок. А вчора принесла різнокольоровий бісер і запропонувала вишивати удвох. Вишивка дуже заспокоює, запевняла. Сама переконалася в цьому, коли чоловік залишив її, і вона, як і Віта, впала в депресію…
Накрапав дрібний дощик. Від нього сніг сірів, поникав, припадав до землі, наче шукав рятунку, а його не було. Чорні проталини почали лапато множитися, перемагаючи білизну січневої днини. Ще й гололід заблищав, пророчачи містянам небезпеку травмування. Ліза поспішала на роботу, натягнувши на голову капюшон балонової куртки. Вона вкуталася в леопардовий шалик і зіщулено перестрибувала льодяні місця.
Алісі снилося, що біля неї стоїть ангел. Дівчинка. Але чомусь не в білій сукеночці, а в червоному костюмчику. Вона хотіла щось запитати в дивного ангеляти. А воно сполохано прошепотіло:
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється