- Я потрапив до партизанського загону в 17 років, - розповідає ветеран органів внутрішніх справ Рівненщини Антон Несторович ВАСЬКОВЕЦЬ (на фото), дитинство якого минуло в селі Луко Володимирецького району. - Голова сільради заніс моє прізвище в список тих, кого планували забрати на роботу до Німеччини. Було це в квітні 1942 року. Всі молоді люди тоді почали ховатися в сараях, клунях, лісах та на хуторах, щоб уникнути “остарбайтерської долі”. Та якось у село приїхали комісар та політрук з партизанського загону і запропонували приєднатися до армії підпільників. Я погодився, але про свої наміри батькам нічого не сказав. Наступного дня - вирішального і важливого - я ще з трьома товаришами чекав із нетерпінням. Та свідком чергової зустрічі із політруком стала моя рідна сестра, яка відразу ж побігла за татом і мамою. Батько, коли про все дізнався, намагався наздогнати візок, на якому ми їхали, але марно… Я вже був разом із партизанами. Як дісталися до лісу, де розташувався весь загін, нам вручили гвинтівки, дали урок зі стрільби і на цьому все. Довго вчитися часу не було.
Спочатку була думка, і усе, що відбувається, створено з її енергії. У нашому світі все закономірно, тому випадковостей не буває. Якщо ви хочете стати щасливою чи успішною людиною - думайте позитивно, уникайте негативних думок, зосередьтесь на задуманому. Вірте у мрію, живіть нею, і знайте - вона збудеться!
Було це під час чергової літньої сесії. Дві мої одногрупниці вирішили піти на місцевий ринок. Сказано - зроблено. Наталка і Таня зустрілися у заздалегідь домовленому місці, бо проживали у різних квартирах.
Людина сама по собі особа цілком обережна. Перед тим, як щось зробити, двічі подумає, або не подумає - це у кого як виходить. Але іноді трапляються такі ситуації, що, як кажуть, не в казці сказати, ні пером описати. Переважно ці випадки комічні, і саме їх згадують, коли хтось просить розповісти якусь смішну історію з життя. Ось і я розповім декілька.
Запитання. Доброго дня! У мене напружені стосунки з чоловіком і я вже думаю розлучитися. Стримує мене лише маленька донечка, якій потрібен батько. Разом ми 2 роки, а в шлюбі 1,5 року, але нам вже “тісно” разом. Хоч ми й кохаємо одне одного, та я не знаю, чи варто продовжувати стосунки, адже ми практично не спілкуємось - він приходить з роботи і постійно займається своїми справами: дивиться футбол, грається на комп’ютері або читає журнали. Для мене чи малої часу не залишається. Я не хочу так жити далі, але й зважитись не можу на розрив. (Ярослава, 20 р.)
Не встиг Віктор переступити поріг рідної оселі після двомісячного відрядження, як дружина Валя кинулася до нього в обійми і поділилася своїми радощами: “Вітю, нарешті наш синок знайшов собі пару. Готуйся до весілля”.
У грубці палахкотів вогонь. Полум’я пнулось доверху і стогнало, ніби йому було тісно і самотньо. Гарячі язики виглядали через маленькі отвори в дверцятах грубки і, ніби милуючись довколишнім світом, дарували йому своє тепло. Вогонь догорав і намагався віддати усе своє тепло, аби лишити по собі приємний слід жінкам, які сиділи мовчки навпроти нього.
Зінаїда Петрівна проживала в центрі Рівного вже майже 40 років. Сама ж жіночка вже мала цілих 85. Здоров’я вже, звісно, не те, та ще й глухнути почала. Так склалося життя, що не надбала ані сім’ї, ані родичів. Сама - сирота, із маленької дівчинки виховувалася по чужих і, майже завжди байдужих, людях. А виросла - пішла працювати майстром на завод. Ніде, окрім школи, не вчилася, бо ніяк і ні за що було. На вроду була поганенькою, та й вела себе відповідно. Спочатку особливих кандидатів на чоловіка не було, а потім дівка й зовсім споганіла. Така вже, видно, доля. Дякувати, хоч Союз без даху над головою не лишив. Подбав про бідну, нікому не потрібну, негарну жінку. Мала одну кімнатку із вікнами на готель. Цікаво було годинами спостерігати за приїжджими, інколи навіть іноземці траплялися, дивні такі.
Доброго дня! У мене проблема з моєю дівчиною - у неї з’явилася нав’язлива ідея, що потрібно схуднути, хоча мене все абсолютно влаштовує і я й так її кохаю, а вона мені розповідає про якісь там “фран-цузькі боки”, які не дають їй спокійно жити. А я навіть не знаю, де вони ростуть! Як мені поводитися, що казати, бо коли я намагаюся боротися з цією її “недугою”, це призводить лише до неприємних розмов, а коли кажу їй припинити вишукувати якісь нереальні недоліки, то вона панікує, що дійсно товста. Я вже й не сперечаюсь, коли вона сідає на дієту.
(Олег, 24 роки.)
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 