ДОКІЯ ГУМЕННА

Тим часом творам Докії Гуменної дали високу оцінку найавторитетніші літературознавці з діаспори. Так, Юрій Шевельов акцентував на тому, що «дійсність схоплено і показано надзвичайно широко. Процес розкладу українського побуту, культури, родини тощо подано надзвичайно переконливо». А відомий професор Юрій Бойко писав: «Роман Д. Гуменної треба студіювати в школі. З ним повинен обізнатися кожен, хто хотів би збагнути все найістотніше в житті української інтелігенції». «Докія Гуменна, як митець-дослідник, як психолог і візіонер зуміла відтворити дух і провідне місце української людини, відшукати якнайглибші джерела її історичного існування і тим поглибити історичне буття нашого народу», - відзначив у свій час Григорій Костюк.

Народилася Докія Кузьмівна Гуменна в селянській родині 23 березня 1904 р. в с Жашків на Київщині (нині Черкащина). Дід з батьківського боку був хліборобом, мати, Дарія Кравченко, походила із збіднілого шляхетського роду. Вона прищеплювала доньці любов до народних традицій, фольклору. Батько Докії, не маючи хазяйських нахилів, спробував зайнятися торгівлею, але успіху не мав. Полюбляв музику, сам навчався грати на скрипці та сопілці.

Докія навчалася в початковій школі, а згодом закінчила середню педагогічну школу в м. Ставищах, де її навчав відомий письменник Дмитро Загул з Буковини. Вищу освіту здобула в Київському інституті народної освіти (ІНО) на літературному факультеті, де викладали професори М. Грушевський, О. Оглоблін, М. Зеров, П. Пилипович.

Навчаючись у Києві. Д. Гуменна за підтримки Сергія Пилипенка друкує в журналах перші свої невеликі оповідання про тогочасну сільську молодь, її спрагу до знань, інтереси і мрії. Перше оповідання «В степу» було надруковане в журналі «Сільськогосподарський пролетар», а згодом її твори друкувалися у журналах «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Літературний журнал».

З 1950 року письменниця живе і працює в Америці. Її твори публікуються на сторінках журналів і газет “Київ”, “Нові дні”, “Наше життя”, “Український Прометей”, “Свобода”, “Українські вісті”, “Новий шлях” та інших.

За кордоном Докія Гуменна написала і видала (здебільшого власним коштом) ряд книжок – повісті “Мана”, “Велике цабе”, роман-хроніка “Хрещатий Яр”, роман-скарга “Скарга майбутньому”, казка-есей “Благослови, мати”, роман “Золотий плуг”, есей “Родинний альбом”, спогади “Дар Евдотеї”, нариси “Багато неба” та інші.

Літературну спадщину Докії Гуменної поділяють на твори про прадавню Україну, про сучасну Україну, а також казкові твори — всі вони являють собою справжнє мереживо думок, вигадок, міфологічних подій, історій, фантазій.

Поряд з літературною діяльністю письменниця вела активне громадське життя. Без її участі не відбувалася жодна культурно-освітня подія в Нью- Йорку. Її можна було зустріти в різних українських організаціях, вона, передусім, брала активну участь в діяльності Української православної церкви. Однак серед цієї суспільної праці вона проявляла особливо високу активність у середовищі українських літераторів Нью-Йорку. За її участю засновано Об’єднання українських письменників в екзилі “Слово”. Докія Гуменна входила в Управу “Слова” разом з такими письменниками, як У.Самчук, Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Б.Кравців.

Померла письменниця 4 квітня 1996 року в Нью-Йорку, похована у містечку Бавнд-Брук.

У грудні 1923 року до ЦК Спілки селянських письменників «Плуг» надійшла заява від дев’ятнадцятилітньої дівчини, котра звірялася в ідеологічному розриві з батьками та самокритикувалася з того приводу, що «міщанське оточення» спричинилося до розвитку в ній «глибокого індивідуалізму”, подолати який вона сподівається з допомогою свого членства у “Плузі”. Так і було підкреслено наприкінці заяви: “Бажаю вступити до “Плугу” тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію”.

Подібних документів до “Плугу” надходило у ті роки багато, однак цей, від Докії Гуменної, вирізнявся особливою щирістю і довірливістю. І у 1924 році письменниця стає членом письменницької організації “Плуг”.

Студентські публікації Гуменної не мали активного продовження. Молодій авторці повертають з редакцій написане, нарікаючи на “ідеологічну невитриманість”.

За рівнем талановитості ці твори, написані здебільшого в реалістичній і в імпресіоністській манерах, не привернули до себе якоїсь значної уваги, та й, як виявилося, у щирому прагненні пройнятися “міцною пролетарською ідеологією” Докія Гуменна натрапила на нездоланні для себе перешкоди. “Воліла писати так, як очі бачили; тут же наростала лавина лакувальницької, славослівної літератури, офіційно заохочувалася, у першу чергу , “естетика” “маршо-лозунгової” творчості, що націлювала на захоплене відображення реалій і тенденцій, пов’язаних з побудовою “найпрогресивнішого у світі суспільного ладу”. А як же бути з природним прагненням до обстоювання престижу своєї нації, своєї мови, чому більшовики протиставляли російськомовний “інтернаціоналізм”?

З цими сумнівами у 1928 та 1929 роках Докія Гуменна побувала за відрядженням від “Плугу” на Запоріжжі та на Кубані, і після опублікування репортажів з цих поїздок під назвами “Листи із степової України” та “Ех Кубань, ти Кубань хлібородная” враз стала широкознаною, навіть знаменитою. Але не прекрасну “комуну” побачила письменниця на власні очі, а реальну, що її характеризувала маса негативів — від фактичної, але старанно маскованої нерівності керівників і рядових членів, до статевої розпусти в середовищі комунарів.

“Листи із степової України” та “Ех Кубань...” ще не вийшли окремими виданнями. Д.Гуменна намагалася “реабілітуватися” іншими публікаціями (повість “Кампанія” — про колективізацію на Київщині). Та ярлик “куркульська агентка в літературі” переслідував уже її скрізь.

Письменниця виїхала на кілька місяців до Туркменії вивчати східні мови. Повернувшись до Києва, намагалася знову писати художні твори на теми сім’ї, моралі (“Жадоба”, “Вірус”), але постійно зазнавала критики. У березні 1932 року Гуменну виключили з “Плугу”, заборонили друкуватися. Позбавлена можливості друкуватися, Докія мусила працювати секретаркою, стенографісткою у київських установах, виїздила в археологічні експедиції. Обдарована сильною волею й жагою до життя, до праці, Д.Гуменна за таких складних умов не зламалася. Вона писала без надії на публікацію. Так тривало до 1939 року, коли журнал “На зміну” надрукував нарис “Трипільська статуетка” та “Оповідання про мустьєрського хлопчика”, а журнал “Радянська література” — “Перший іспит кочівницького сина Чари”.

У 1940 році була надрукована повість “Вірус” і нарис “3 історії сивої давнини”. Але історія повторюється знову. Письменницю звинувачують у згущенні барв, якими вона змальовує все, що потрапляє під руку, в узагальненні всіх негативних явищ і викривлення образу сучасної радянської людини.

Невідомо, як би склалася подальша доля Д.Гуменної, але почалася Друга світова війна. Письменниця залишається у Києві, налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 році на сторінках літературного додатку до тижневика “Українське слово”, що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу “Пахощі польових квітів”.

Через деякий час фашисти знищили Спілку письменників України та її чільних представників. Голову Спілки письменників Олену Телігу та її чоловіка Михайла Ірлявського Рогача розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.

Письменниця пильно приглядалася до життя українського народу під час німецько-фашистської окупації, занотовувала факти, характери, ситуації — все це лягло в основу роману “Діти Чумацького Шляху”, над яким вона почала працювати, і задуманого роману-хроніки “Хрещатий Яр”.

Восени 1943 року Докія Гуменна подалася до Західної України. Кілька її оповідань, новел і нарисів з’явилося на сторінках львівських журналів і газет. Книгу “Епізод з життя Європи Критської”, виданому в Нью-Йорці в 1957 році, письменниця написала у 1944 році. Це феєрія про синьооку дівчинку-Україну, про стару Європу, про Любов, про життя. Докія Гуменна передрікає в своїй казці значну роль України в майбутньому Європи і всього людства. Багато що у цій казці нагадує сучасні реалії українського життя, зокрема наші співвітчизники-заробітчани працюють у Європі.

Далі була Австрія, табір для переміщених осіб у Зальцбурзі. В Австрії письменниця працювала в редакції журналу “Керма”, на сторінках якого були вміщені окремі її твори, зокрема новела “Прекрасна аномалія”, водевіль “Премудрі розумники”, оповідання “Наталка будує Європу”. У видавництві “Нові дні” було надруковано збірку оповідань “Куркульська Вілія”. Згодом Докія Гуменна опинилась в Мюнхені, де у видавництві “Українська трибуна” вийшли томи роману-хроніки “Діти Чумацького Шляху”.

У тривогах, роздумах, нервовому перенапруженні минали нелегкі місяці перебування багатьох тисяч українців, яких в останній рік страшної війни доля закинула в табори для переміщених осіб. Багато людей, рятуючи життя перед більшовицькою неволею, Сибіром , засланням, опинилися за межами рідної землі і їх тривожило одне питання: “Що буде далі?”.

Докія Гуменна вважала (і не безпідставно), що американці — люди свободи, і вони не дадуть на поталу Москві тих українців, які відмовлялися повертатися до СРСР.

На початку грудня 1945 року в Німеччині було започатковано Мистецький Український Рух (МУР). МУР — своєрідна організація українських письменників поза межами рідної України. І от 21 грудня у Ашаффенбурзі розпочав роботу Перший з’їзд українських письменників. На з’їзд прибуло понад 70 осіб. Крім Докії Гуменної були такі відомі постаті, як Улас Самчук, Іван Багряний, Василь Барка, Катря Гриневичова, Тодось Осьмачка, Наталія Лівицька-Холодна, Юрій Шерех (Шевельов), Ігор Костецький, Віктор Домонтович (Петров), Володимир Державин, Юрій Дивнич (Лавріненко), Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Юрій Клен та багато інших.

Перший з’їзд МУРу тривав три дні. Головою МУРу було одностайно обрано Уласа Самчука, його заступником — Юрія Шевельова (Шереха). Докія Гуменна пізніше ввійшла у ревізійну комісію.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: