Молоду душу скалічили п’яні руки

Анжела їхала додому, хоча і знала, що там її ніхто не чекає, там їй будуть зовсім не раді, проте вона їхала саме туди.

Мати, так, матір у неї є, а от хто батько - донині залишається таємницею. Може, ним є Жора з десятої квартири напроти, а, можливо, вчитель хімії, який часто ночував у них, доки його дружина була на чергуванні в лікарні, а, може, ним був вічно п’яний слюсар Володька з ЖЕКу. Проте, хто б не був її батьком, для нього, як і для її матері, вона була небажаною дитиною, хоча схожою на неї, як дві краплі води. У нелюбові до себе дівчина переконалася одразу, лише зіп’ялася на ноги. Ані казок на ніч, ані ніжних обіймів. Матір часто забувала малу дочку в піску біля будинку. Не раз і не два сусіди забирали голодну, брудну, заплакану дівчинку до себе. Та щоразу мати знаходила безліч відмовок, які нібито виправдовували її. Так проходили роки, наповнені новими татками, пияцтвом, сварками. Дівчина ненавиділа таке життя і, як могла, приховувала його від сторонніх. Не запрошувала до себе подруг, сама йшла з хати раніше і поверталася чим пізніше. У сімнадцять, після закінчення школи, Анжела вирішила поїхати в Яремче до тітки, яку ніколи не бачила, проте дуже вірила, що там живуть зовсім по-іншому.

Того дня цілий вечір у квартирі була весела гульба. Мати справляла свій День народження. Анжела лежала у своїй маленькій кімнатці і сонно думала, що завтра її тут вже не буде і у неї почнеться нове життя. Серед ночі двері до її кімнати з тріском відчинилися і у проймі постав п’яний, з набубнявілими очима, молодик. Те, що було потім, закрутилося з божевільною швидкістю. Дотик чужих, нахабних рук, німий крик, протяжний вереск матері. Вир, у який потрапила дівчина, набирав страшної сили та все більше і більше втягував у себе все те, що точилося навкруги.

“Ви пам’ятаєте, як це зробили? Чи робили ви це свідомо?”, - запитання сипалися і сипалися, наче ляпаси по обличчю, біль від яких розходився всім тілом.

Правозахисник, через молодість своїх років, із жалем та непідробною симпатією дивився на Анжелу і як тільки міг заступався та виправдовував її, проте дівчина на суді, гордо піднявши голову, сказала те, що перекреслило всі адвокатські намагання, сказала те, за що потім розплатилася роками тюремного життя. “Так, я свідомо… Так, сонного і п’яного… Так…”.

Згодом вона замкне свою душу на довгі-довгі п’ять років. Вона - оголена, зранена, стане схожою на пожовклий старий папір, від якого вітер потроху відриває маленький клаптик і несе його хтозна-куди. Щось страшне та потворне розтрощило та поламало її молоду долю, витиснуло всі бажання, згубило мрії.

Електричка зупинилася на черговій станції. “Ще дві - і я буду вдома. Та чи вдома?”. Гуркіт коліс та тягучий свист ще раз розрізав нічну тишу надвоє. У жовтих сутінках місяця, у напрямку жіночого монастиря… На залізничному переїзді йшла молода дівчина, несучи у своєму серці єдину віру, яка там ще лишилася - віру в Бога.

“…і молитва віри вздоровить недужого і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простять” (посл. Св.Петра).

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: