“Якщо не можеш робити те, що любиш, люби те, що робиш”, -

20 років свого професійного життя Лілія Аркадіївна віддала службі у важливому підрозділі УМВС, однак набутий досвід не змінив її внутрішньої краси, не зламав життєві принципи і не зробив більш жорсткішою до людей. “Професія навчила мене впевненості, додала сили та витривалості. Я полюбила свою роботу всім серцем, адже ще у юні роки зрозуміла: якщо не робиш те, що любиш, потрібно полюбити те, що робиш. Лише тоді твоя професія приноситиме задоволення”, - зізнається пані Лілія.

…Хто б сказав юній Лілії, яка бачила себе з указкою біля шкільної дошки, що незабаром вона працюватиме у правоохоронних органах, розсміялася б. Тендітна і сором’язлива, вона мріяла стати вчителем, вийти заміж і присвятити своє життя родині. Так усе б, напевно, і сталося, аби в один прекрасний день дівчина не провалила вступні іспити до Санкт-Петербурзького університету.

Ця поразка, саме на іспиті з англійської мови, загартувала дух Лілії і вона почала посилено вивчати іноземну мову, а паралельно працювала в управлінні внутрішніх справ як інструктор облради “Динамо”. Допомагала в організації змагань, виконувала різні друкарські послуги. Здається нічого особливого не робила, просто - працювала, однак старанність дівчини не залишилася поза увагою працівників структури. І коли через шість років в управлінні почали добирати колектив у реорганізовану службу з незрозумілою і складною назвою - ВВІР, вона була у числі перших, до кого зателефонували. Йшов 1991 рік.

На той час Лілія Аркадіївна успішно закінчила навчання в Рівненському державному педагогічному інституті на факультеті іноземних мов, і доволі успішно розпочала педагогічну діяльність у ЗОШ №5.

“Я дуже вагалася щодо отриманої пропозиції, - згадує пані Лілія, - але на співбесіду прийшла. Мене приймала тодішній начальник служби Людмила Олександрівна Флореску, яка підбирала собі нову команду. Після спілкування з нею і її слів: “Ты будешь у нас работать”, я ще довго радилася з батьками. Тим більше, що педагогічна освіта мене влаштовувала, а робота вчителя вже подобалася. Але я ризикнула…”

- Чим запам’яталися перші місяці роботи?

- Розчисткою архіву і отриманням звання лейтенанта. Навколо Людмили Олександрівни згуртувалася абсолютно нова команда, незнайомі між собою люди, перед якими були поставлені чіткі завдання. Був початок 90-х, який знаменувався масовими поїздками до Польщі та тодішньої Югославії. Документів було безліч. Тож ми, у прямому сенсі, закачували рукави і цілими днями чистили архів, розгрібаючи кіпи паперів. Було важко, але працюючи гуртом зранку до вечора, колектив не лише перезнайомився, але й краще пізнав один одного.

І ось уже 20 років я працюю в цій службі: спочатку на інспекторських посадах, згодом - заступником начальника, а з 2004-го року - начальником ВГІРФО. Змінювалися звання, посади, але все йшло ніби саме собою, я ніколи свідомо не прагнула кар’єрного росту, і це не було моєю самоціллю. Адже найцінніше не те, що ти отримуєш від життя, а те, що даєш.

Безмежно вдячна Людмилі Олександрівні Флореску, яку вважаю своїм наставником і вчителем, за переданий досвід, отримані знання. Ця надзвичайно мудра і розумна жінка запровадила перший в Україні електронний облік фізичних осіб, який ще й досі розглядається як основа для формування загальнодержавної бази. І сьогодні рівненські паспортисти пишаються цими досягненнями, адже запроваджений 1996 року електронний облік за всіма напрямками діяльності, згрупований пізніше у єдину систему “Населення області”, досі є оригінальним і єдиним в Україні. Людмила Олександрівна надзвичайно добре знається на людях. Працелюб за натурою, вона не лише вимагала від колективу суворої дисципліни, стовідсоткової віддачі, але й вчила нас працювати.

- Але сьогодні у Вас вже є власна команда та принципи роботи, які сформувалися за роки служби.

- Головне - це мотивація, спільна зацікавленість колективу в результатах справи, яку доручено виконувати. Я надзвичайно ціную свій колектив. За роки роботи у нас склалися певні традиції та принципи, якими ми керуємося. Хто їх не сприймає, ніколи не стане частиною колективу.

Найголовніший принцип - це уважне ставлення до людей, пошук рішення, яке б задовольнило громадянина і відповідало нормам законодавства. Ми ніколи не можемо собі дозволити зверхності чи нахабства. Якщо навіть у неприйомний день до мене прийде відвідувач, я ніколи не покажу йому на двері. За ці роки я стільки бачила і чула, що знаю напевне - трапляється різне, і якщо вже людина звернулась до начальника, їй справді потрібна допомога. Працівник може зробити помилку, виявити фахову некомпетентність, але така поведінка, як грубість, неповага, порушення службової етики - неприпустима.

Якось до мене у кабінет прийшов чоловік і каже: “Допоможіть, будь ласка, з такою-то проблемою. Я приїхав до вас на велосипеді, бо у мене немає грошей на маршрутку”. Хіба можна в такій ситуації вчинити, як бюрократ і попросити прийти у прийомні години? Або приїжджає колись до нас із Зарічненщини бабуся. Відкриваючи двері до мене в кабінет, починає роззуватися. Я кажу: що ж ви робите? А вона відповідає: а як же, я ж прийшла в таку поважну установу, у вас такі килими… Перед такою людиною потрібно схилитися і вирішити якомога краще і швидше її проблему. Тому принцип нашої роботи єдиний - чуйне і уважне ставлення до громадян. Для того ми тут і працюємо, щоб їх гідно обслуговувати. І варто зазначити, що за останні роки скарг на непрофесійність, бездушне ставлення, некомпетентність, зволікання - не було.

- Тривалий час підрозділи ВГІРФО представлені в усіх районах. Як там працюється?

- Належним чином. У режимі он-лайн (сміється - авт.). Ми єдиний організм - будь-то Сарни, Гоща чи Демидівка. Якщо до нас у службу приходить людина, яка має інші переконання чи принципи, то цей колектив її просто виштовхує, не сприймає. Відтак, ці працівники довго не затримуються. А такі, між іншим, були.

- Неважко помітити, що колектив підрозділу суто жіночий. Чому так?

- Неповністю, у нас працює до 30 відсотків чоловіків - керівників секторів у районах (сміється - авт.). Просто наша робота потребує уваги і посидючості. А чоловіки за своєю природою більш мобільні і активні. Робота складна, бо працюєш з людьми, документами. Потрібно ще й творчо мислити, багато писати, розробляти, вести облікові документи. Тобто, при шаленому навантаженні потрібно весь час бути прив’язаним до робочого місця і часто залишатися у позаробочий час. Відтак, витривалішими є жінки.

- За нелегалами також жінки бігають?

- І жінки також, але це більше чоловіча робота, позаяк ми не намагаємося створити враження феміністичного підрозділу і чітко розмежовуємо, де краще працювати жінці, а де чоловіку. До того ж ми проводимо перевірки підприємницької діяльності, ринків, виявляємо іноземців. Затриманого нелегала потрібно дактилоскопіювати, опитати, іноді затримати і доставити до пункту утримання. Це - для чоловіків, хоча жінки-офіцери бездоганно і з цим впораються.

До того ж торік до нас прийшли двоє молодих капітанів, начальники секторів у Кузнецовську та Сарнах. Зізнаюсь, їм було особливо важко. Коли, наприклад, у Сарнах стоїть черга у 40 чоловік з питань реєстрації документування, а до тебе, з одного боку, ведуть нелегала, а з іншого - несуть на підпис купу паспортів, у той час, як тобі треба розшукати неплатника аліментів… Тож перші два місяці ми просто намагалися адаптувати молодого начальника, оберігали його, щоб він не повернувся назад в оперативну службу. Пройшов рік часу, і тепер це один із кращих працівників - він встигає все.

- Говорять, що Ви своїм прикладом показуєте, як потрібно працювати, адже мало не 24 години на добу проводите на роботі?

- Дванадцять - точно.

- Але у вас є родина: чоловік, донька…

- Це на початку було дуже складно, особливо, коли донька була маленькою, потребувала більшої уваги… Відтак, подекуди виховання Лілії перекладалося на плечі сестри і батьків. Мені з ними дуже пощастило. Я відчуваю, що щось недодала доньці, особливо, що стосується дозвілля, відпочинку, але у мене виросла надзвичайно гідна дитина. Свого часу вона також хотіла працювати у правоохоронних органах і вступати в Академію внутрішніх справ. Я була категорично проти, переконувала, що їй це непотрібно, відлякувала екскурсіями у карний розшук, слідчий ізолятор… Пояснювала, що призначення жінки в іншому. Але від долі не втечеш, і сьогодні Ліля працює у Дарницькій прокуратурі міста Київ старшим помічником прокурора. Закінчила вона Академію прокуратури. До речі, на “відмінно”. (За збігом обставин, саме у цей момент на мобільний пані Лілії зателефонувала донька - авт.)

Донька переконана, що обрала професію вірно і працює саме там, де сьогодні може найбільше допомогти людям. А в основу своїх принципів заклала частину моїх, що дуже приємно.

- Виходить, Ви стали для неї взірцем, незважаючи на те, що вона відчувала брак у спілкуванні з Вами і бачила, що як для жінки, Ви надто багато уваги і часу приділяєте роботі.

- Виходить, що так. Тим більше, що молодій дівчині працювати у столиці в такій структурі дуже непросто.

- А яка Ви вдома?

- Олег, мій чоловік, навчив мене перемикатися. Одного разу, коли він забирав мене з роботи на автомобілі додому, я зробила йому зауваження начальницьким тоном. І він мені як відповів… Тож вдома - я жінка - слабка і вразлива. Ідеальна сім’я - це коли жінка займається своєю улюбленою роботою, поряд є чоловік, який самостійно вирішує господарські і фінансові питання.

- Чоловік ніколи не просив Вас залишити роботу?

- Ні, що ви. Мені дуже з ним пощастило. Позаяк він вважає, що жінка, якщо має бажання, повинна себе реалізувати і бути самодостатньою.

- Як так сталося, що Ви раптом зайнялися садівництвом?

- Коли ми переїхали з “панельки” у свій власний будинок, мене не лише охопило неймовірне щастя, але й виявилися здібності і бажання вирощувати квіти та городину. Олег мені навіть спеціальну ділянку для цього відвів. Але часу на улюблене заняття все одно бракує. От зараз осінь, а у мене ще досі кабачки не вибрані. Чесно кажучи, ця робота не дає можливості присвятити себе родині так, як цього хотілося б. Але коли ти любиш свою сім’ю і свою роботу, тобі мусить вдаватися абсолютно все. Адже справжнє щастя приходить до того, хто вміє дякувати йому за ті маленькі радощі, яке воно нам дарує.

- Ваш підрозділ безпосередньо підпорядковується обласній міліції. Часта зміна начальників тягне за собою, як правило, ротацію керівних ланок ключових підрозділів. Між тим, Ви залишаєтеся на своєму місці. Розкрийте секрет такого порозуміння.

- Секрету немає. Кожен начальник і справді починає з перевірки того, як працюють ключові служби. Нерідко змінюються керівники підрозділів. Швидше за все, “моя посидючість” пов’язана з тим, що служба працює належним чином. Але головна запорука - це робота наших працівників, які щодня доводять свою компетентність і те, що відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВСУ в Рівненській області функціонує у рамках Закону.

- Наскільки суттєво змінилися повноваження служби з того часу, як Ви почали тут працювати?

- Обов’язки розширилися і ускладнилися. Наприклад, на початку 90-х основним завданням було документування населення - прописка-виписка. Зараз це: набуття громадянства, документування закордонних українців, оформлення документів іноземцям, нові форми на легалізацію іноземців, нелегальна міграція тощо. Якщо у 90-х нелегальна міграція була явищем нерозповсюдженим, то зараз створені пункти для тимчасового тримання. Ми взаємодіємо з адміністративними судами щодо питань депортації, чого ще 10 років тому не було.

- Серед ваших завдань ще й розшук злісних неплатників аліментів.

- З 27-ми оголошених цьогоріч у розшук, ми встановили місцезнаходження 25-ох. Виявити цих людей реально, адже проводяться розшукові заходи, опитування родичів. Буває, що люди перебувають на роботі в інших регіонах, і тоді нам допомагають колеги з інших областей. Трапляється, що і за кордоном знаходяться.

-А гроші вони віддають?

- Далі ними займається виконавча служба. Наше завдання - встановити, де ця людина знаходиться.

- Чи є у Вас плани на майбутнє і які вони?

- Зараз про це складно говорити, адже країна знаходиться у стані міграційної реформи. Як вона проходитиме, такі й плани будуватиму.

Наразі немає відповіді на більшість запитань: які саме повноваження виконуватиме Державна міграційна служба, хто входитиме до її складу, чи буде це повністю цивільний орган? Однозначно відомо, що з наступного року ВГІРФО як такий, існувати вже не буде. Тож, з планами доведеться зачекати. А от робота на місці стояти не може.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: