Попіл Чорнобиля стукає в серце...

Ветеран МНС, рівнянин Сергій Васильович Головко і сьогодні, після 28 років служби, коли вже кров’ю і потом зароблене право на відпочинок, стоїть не на березі бурхливого життєвого потоку, а в самому його вирі. Громадське життя захопило Сергія Васильовича, адже досвіду і оптимізму цій людині не позичати...

... Група старшого лейтенанта Головка рухалася у напрямі до АЕС. Позаду залишилося ще одне село-самотинець, мертва хата зі сліпими вікнами, запустіле подвір’я, стежина від воріт до ганку, яка ще не вспіла забути тупотіння босоногої малечі, хвірточка, що безшумно гойдалася самотнім вітром, мовби щойно змащена дбайливим господарем...

Головко зітхнув і перевів погляд за вікно, на шматочок неба, що виднівся за ним. А воно - синє-синє, як і тоді, у Чорнобилі. Тільки зараз у ньому висить трійко прозорих хмаринок, а тоді... висіла смерть.

І було страшно від того, що не бачив молодий офіцер перед собою ворога. Лише тиша і гнітючий спокій! А смерть – от вона, поруч - під гусеницями ІМР (інженерної машини розгородження), в повітрі, у небесній блакиті, попереду - біля реактора, і навкруг - по всій тридцятикілометровій зоні...

Колона повільно підходила до реактора. Сергій уважно вдивлявся в показники приладів спостереження. Станція ніби вимерла, але він знав, що там, у лабіринтах приміщень працюють енергетики. І вони в небезпеці, їм неодмінно треба допомогти!

Далі вперед пішла лише інженерна машина розгородження Головка. В ефірі сплелися докупи сотні радіохвильових тайфунів - гул, свист, тріск, завивання... Кипів за бронею машини невидимий, страшний, безжалісний ворог - радіація. І тільки прилади та радіостанція відчували її подих. Командир групи щохвилини доповідав про зміну рівня небезпеки, яка щосекунди неймовірно зростала, тільки стрілки приладів відхилялися правіше й правіше. Пройдено першу сотню метрів. Шматки бетону, залізяччя, понівечені сходи, нерухомі пожежні машини та автоцистерни... Головко впевнено, крок за кроком пробиває шлях відвалом своєї машини від всього того, що колись було четвертим блоком.

Це потім будуть чорнобильські будні і він навіть звикне до цієї страшної роботи, до замірів радіації, до щоденного знищення захисного костюма, до оглядів лікарів, це потім засяє орден “Червона Зірка” на кітелі капітана...

А поки що був холодний розрахунок і страх - не за себе, а за хлопців, які їхали поруч в ІМРі, за техніку, яка могла підвести в будь-який момент через непередбачуваність радіації, за людей, які покинули всі свої нажитки і нескінченним потоком однаковісіньких автобусів їхали у напрямку, протилежному колоні військових.

Тієї сумної весни Головко ще раз сам собі довів, що служити своєму народові - чи не найбільша честь, і він гордий тією честю...

То хто він - оцей високий мужній чоловік? Сапер, хімік-радіолог, рятувальник, наставник, військовий, інженер, начальник, громадський діяч? Головко - той, для кого весна - не лише спомин про наболіле, але й провісник добра і спокою...