Боротьба з… любов’ю

Надія з болем у серці пригадує той день, коли вперше побачила його. До цієї фатальної зустрічі жінка навіть не підозрювала, що з нею може трапитися така халепа, як вона називає своє знайомство з Владиславом.

Коли вона вбігла у приміщення офісу, стрілка годинника безжалісно перестрибнула межу, яка означала, що робочий день уже розпочався. Автоматично натиснула кнопку ліфта і зрозуміла, що й тут не пощастило - він не працював. “Хай йому грець”,- вилаялася про себе і, постукуючи підборами, попрямувала до східців. На восьмому поверсі втомлено перевела подих і вже, було, приготувалася до взяття останнього бар’єру, як раптом необачно спіткнулася і відчула, що летить донизу. Чиїсь міцні руки підхопили її у цьому польоті і поставили на ноги. Приходячи до тями, Надія спочатку звернула увагу на порвані панчохи, а потім перевела погляд на закривавлене коліно.

- Так, пані, недовго і в’язи скрутити, - промовив незнайомець, все ще підтримуючи її за плечі.

Жінка стояла розгублена, не спроможна вимовити й слова.

- Зайдімо до мого кабінету і я спробую надати вам медичну допомогу, - запропонував він,- і , не чекаючи відповіді, бережно повів її коридором.

Згодом Надія сиділа у зручному кріслі із забинтованим коліном і чекала доки Владислав (так звали її рятівника) пояснював телефоном її шефу про “нещасний випадок” на східцях. А потім водій фірми, де працювала Надя, відвіз її додому. На цьому інцидент дня, можна сказати, вичерпався.

Надія вже майже забула про свою пригоду, коли якось знову при вході зіштовхнулася із Владиславом. Він для годиться запитав про самопочуття і запросив на каву. Жінка подякувала за запрошення, хоча про себе вирішила, ніяку каву з ним не питиме. Вона була цілком задоволена своїм особистим життям, тому знайомство з чужими чоловіками не входило у плани. Воліла, більше його не зустрічати, та чомусь виходило навпаки. Їхні фірми знаходилися в одному приміщенні і мало не щодня Владислав потрапляв їй на очі. Інколи вони перемовлялися кількома словами, а часом лише віталися кивком голови. Та найбільше Надію бентежило те, що внутрішньо відчувала потребу бачити його і це бажання деколи ставало нестерпним. Владислав також, схоже, стримував себе. Він ніколи не наполягав на зустрічах поза роботою, не запрошував більше у кафе, не пропонував підвезти додому, але з його погляду Надія розуміла, що він не проти спрямувати їхні стосунки в інше русло.

Справжньою несподіванкою для неї стало, коли у День народження Влад зайшов до її кабінету із розкішним букетом жовтих хризантем. Стояла розгублена і обеззброєна перед чоловіком, до якого відчувала нестриману ніжність, і якої так боялася зі свого боку. Він мило усміхнувся, але навіть не зважився поцілувати. Відтоді і почалася її боротьба з цією любов’ю. Руйнувати його і власну родину не могла.

-Діти не повинні страждати від того, що їхні батьки не здатні опанувати свої емоції,- думала щораз, ловлячи на собі його закоханий погляд. Спочатку змінила робочий графік: приходила на годину раніше, занурювалася у роботу, аби відганяти від себе небажані думки. На деякий час допомагало. Та варто було побачити його, як все летіло шкереберть. Від безсилля опускалися руки, ходила, наче під гіпнозом. Розуміла, може не витримати такої напруги. Зважилася змінити місце роботи. Як не хотілося залишати колектив, в якому пропрацювала понад п’ять років, довелося, адже іншого виходу не бачила.

Довгий час не зустрічала Владислава, нічого про нього не знала. А потім давня приятелька ніби ненароком обмовилася, що директор фірми “S” переїхав в новий офіс і, за її словами, добряче розкрутився. Надія була рада за нього, адже завжди бажала йому лише успіхів. Тішилась думкою, що змогла перебороти себе, не піддалася хвилинній слабкості, не накоїла дурниць. Та, мабуть, радість була передчасною. Вони знову випадково зустрілися. На цей раз жінка погодилася на його пропозицією випити філіжанку кави. Сиділи у затишній кав’ярні і розмовляли про все: роботу, політику, спільних знайомих, хоча обоє усвідомлювали - це була лише розмова задля розмови - сказати хотілося зовсім інше, але на це інше існувало табу. Не змовляючись, вони визначили для себе свою тактику поведінки: зрідка телефонували одне одному, зустрічалися, за необхідності вирішували певні проблеми. Їхні стосунки носили якийсь невизначений статус. Головне, у сім’ях не виникало непорозумінь. Якось відправившись у супермаркет за покупками зі своїм чоловіком, Надія зіштовхнулася з Владиславом. Не розгубившись, відрекомендувала його чоловікові. Сергій байдуже окинув поглядом знайомого дружини і навіть не поцікавився, звідкіля вона знає директора добре відомої у місті фірми. А у неї тривожно тьохнуло під серцем - відчувала свою провину, та виходу із ситуації не бачила. Про те, що когось із них двох вона повинна втратити - не допускала навіть у думках.

А час минав у турботах і життєвих буднях. Підростали діти, нагадуючи своїм батькам, що роки не стоять на місті. Вже й бездоганний макіяж не міг приховати ледь помітні зморшки на вродливому Надіїному обличчі, а срібні скроні Владислава, можливо, і додавали йому певного шарму, проте не молодості. Він оберігав її і від людських пересудів, і від небажаних неприємностей, як, зрештою, і вона його.

- Чи не час нам познайомити мого старшого сина із твоєю донькою? - Чи то жартома, а чи серйозно запитав Владислав. - Дивись, ще сватами станемо.

- Ліпше познайом мене зі своєю дружиною, - запропонувала у відповідь, - а діти вже самі визначаться, як їм бути.

- Тебе зі своєю дружиною?- його здивуванню не було меж, - навіщо?

- А так мені захотілося, - промовила з нотками зухвалості.

Він мовчав. Вона зрозуміла, потрібен час, аби Владислав звикся з її пропозицією, тому почала сподіватися на випадкову зустріч з Оленою.

Тож недарма кажуть, що на ловця і звір біжить. Невдовзі така нагода трапилася. Надія вперше побачила їх разом на виставці робіт одного із місцевих художників. Не криючись, підійшла, привіталася. Легка тінь збентеженості промайнула на обличчі Владислава, та, на щастя, він швидко опанував тебе.

- Це Надія, моя колишня колега, - відрекомендував дружині. Жінки, оцінюючи, обмінялися поглядами.

- Дуже приємно, - спромоглася на банальність Надія, бо все ще не могла осмислити себе в образі його “колеги”.

Розмова не клеїлася. Відчувався помітний психологічний бар’єр. І тоді Надія, переборюючи власну нерішучість, запропонувала:

- А давайте з’їздимо у вихідні на природу? - Заодно грибів пошукаємо. До речі, мій чоловік знає чудові грибні місця. Як вам, Олено, така пропозиція?

- Та я, власне, не проти,- промовила та несміливо.

Поїздка відбулася. І хоча грибів не назбирали, крок на зближення двох родин було зроблено. Дивно, але Надія відчула, що з душі наче впав тягар. Владислав спочатку тримався трохи насторожено. Мабуть, ніяк не міг второпати, чому жінка, з якою він підтримував теплі стосунки протягом багатьох років, зважилася на такий божевільний вчинок.

З тих пір вони не лише разом відпочивали, а й відзначали спільні сімейні свята, допомагали одне одному долати життєві труднощі. Олена і Надія стали майже подругами: ходили за покупками, обмінювалися рецептами, обговорювали за кавою своє суто жіноче. Владислав начебто вже змирився з такою несподіваною зміною у своєму житті, але коли залишався наодинці з Надією, так пронизував її своїм рентгенівським поглядом, що жінці від цього ставало нестерпно моторошно. Рятуючись від спокуси, відразу набирала номер мобільного його дружини.

- Олено, як у тебе з часом? -Може, посидимо десь за кавою?

Вона, зазвичай, погоджувалася. А він, дізнававшись про їхні посиденьки, лише важко зітхав...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: