Душа на волосинці

“Дочитаю”, - вирішила Софійка, перебігаючи очима з рядка в рядок. Та вже з другого абзацу їй стало ніяково. Незнайома жінка, що назвалася Надією Степанівною і живе за дев’ять тисяч кілометрів, у листі-одкровенні повідала їй сумну історію кохання...

Катерина та Надійка були щиро закохані в одного й того ж хлопця – Володьку з паралельного класу. Обидві чекали його з армії. Але коли той повернувся, то обрав дочку голови райспоживспілки – Катерину. Облаштувавши родинне гніздечко, молода сім’я після багатьох років одруження очікувала на поповнення. Але й в Надійки животик округлився. Сільські пліткарки перешіптувалися: чия дитина? Від кого прижила маля, дівчина не признавалася навіть батькам. Зрештою, перемігши сором та приниження, вони змирилися з долею. І якщо в Наді з вагітністю було все гаразд, то Катя зачастила в жіночу консультацію. По правді кажучи, медики переконували її позбутися дитини, бо матиме проблеми.

- Нізащо! – не погоджувалася Катерина. – Володька мене кине, якщо найближчим часом не подарую йому сина чи доньку. Ви знаєте, якими очима він на чужих задивляється? І не лише на малюків, а й на їхніх матусь.

- У тебе ще діти будуть, тільки згодом, - вмовляла мати.

Та жінка вперто стояла на своєму. І тут раптом у неї почалися передчасні пологи. Та яким було здивування, коли, потрапивши в лікарню, опинилася в одній палаті з Надею. Вони навіть народжували в одну й ту ж ніч, лише в різних пологових залах.

Роздивляючись своїх донечок, кожна шукала рідні очі та носик, бо впродовж першої доби їм чомусь не приносили немовлят, тому вже почали хвилюватися. “Які ж вони схожі, немов рідні сестри!” - дивувалися медсестри, коли пеленали новонароджених. Катерину та Надію й виписали одночасно, тільки якщо одну забирала з пологового ціла родина, то іншу – батько з матір’ю.

Софійка зростала в достатку та любові, Надя ж бідкалася з дочкою-інвалідом, намагаючись поставити її на ноги. А згодом завербувалася на Далекий Схід, подалі від осудливих та співчутливих поглядів, і дуже рідко давала знати про себе. Подейкували, що й заміж там вийшла.

Так минули роки, і раптом Надія отримала лист від акушерки, котра приймала в неї пологи. Прочитала – і душа похолола. Тяжко хвора лікарка зізналася, що не може забрати на той світ таємницю, яка не дає можливості сумлінню мовчати стільки часу. З’ясувалося, що на прохання Софійчиного батька вона поміняла дівчаток, бо лікарі констатували в його внучки недугу, здатну зіпсувати життя і дитині, й батькам. До того ж він знав, що зять підгулює з Надією і є татом другої здоровенької дівчинки. За хорошу винагороду акушерка заприсяглася забрати таємницю в могилу. Обіцяла, та не змогла...

Дочитавши останній рядок, Софійка відчула, мабуть, те, що й її рідна мама, котра виховувала чужу дитину від колись такого коханого і бажаного чоловіка: наче обірвалося все життя, що трималось на волосинці, запекла душа, вражена блискавицею обману.

- Соню, ми тобі з татом новий золотий ланцюжок купили, - почула в коридорі голос матері, яка про щось весело розповідала чоловікові. Дівчина спантеличено тримала в руках складений навпіл густо списаний аркуш паперу і не могла визначитися: віддати його батькам, чи заховати подалі від очей...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: