«Не плач, ведмедику…»

Оленці виповнилося два роки, коли мама Юля поїхала працювали в чужу країну. З тих пір вдома ще не була. 

Оленка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.

Дівчинка розмовляє зі світлинами мами Юлі.   

А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку - мама, тато… 

Донедавна у квартирі, де мешкає бабуся Надя із внучкою, жив і Оленчин батько. Тарас займається сяким-таким бізнесом. Почав власну справу за Юлині гроші. Купив авто - також за кошти дружини. 

Тарас і вмовив Юлю податися на заробітки. Надія була проти. Казала: якось дамо раду. Бо ж не звикати: сама доньку на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Промерз. Підхопив запалення. Надія овдовіла, коли Юлі було п’ятнадцять. Спромоглася допомогти доньці отримати освіту, влаштувала весілля. 

Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се… 

Юля шалено сумувала за донечкою. Крім того, на початках важко було звикнути у чужому краї. Тарасові сестри, щоправда, допомогли знайти роботу. Тепер Юля отримує непогані гроші. Передає додому одяг, іграшки, продукти. Але заробітки не пішли на користь сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка…

Він прийшов за речами із незнайомкою.  

- Хто ви? - запитала Надія у чужої жінки.

- Тарасова…е-е-е… наречена.   

- Але ж Тарас і Юля не розлучені! Про це ніколи й не йшлося! 

Незнайомка у відповідь махнула рукою. І почала безцеремонно розглядати квартиру. Разом із Тарасовими речами поклала у велику сумку й деякі Оленчині іграшки. У неї, мовляв, також дитина є. Дівчинка. А Оленка має всього забагато. 

- Я йду жити до неї, - сказав Тарас Надії. 

Вона запитала, що сказати Юлі. І як має пояснити відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої.  

Надія не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Вислухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася»: 

- Пані, ваша донька, мабуть, також не свята. Бо ті заробітчанки… 

Оленка не розуміла, що коїться. 

- Татку, куди ти їдеш? - запитала, споглядаючи на зібрані речі.

- Я… ні…

- Твій тато нікуди не їде, - «заспокоїла» малу незнайомка. - Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш? 

- Чому?

Надія погладила внучку по голівці:

- Оленко, ця тітка забирає твого тата! 

- Назавжди? 

- Сподіваюся, так!

Наступного дня Надія зателефонувала до Тарасових батьків. Слухавку підняла сваха. Надія запитала, чи тій відомо про синовий вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас бігав наліво. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала, мовляв, син молодий, йому жінка потрібна. Адже не чинець. А коли Юля приїде із заробітків, може, Тарас і повернеться до неї. 

Надія була в шоці. Вона ще не придумала, як розповісти «новину» доньці.   

Оленка ж не запитала про батька жодного разу. 

Тарас, попри обіцянку, до доньки не навідується. 

Дівчатко малює тата і маму. Раніше вони були усміхнені. Тепер - засумували…   

Якось увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:

- Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач… 

Із очей малої градом котилися сльози…              

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: