Люди, весело усміхаючись, проходили між рядами і розсідалися на лавах. Прихожани тихо гомоніли, очікуючи молоду пару, яка в той день мала шлюбувати у храмі, даючи обітницю вірності.
Служитель, котрий мав звершувати обряд вінчання, зі свого місця уважно спостерігав за людьми, що наповнювали церкву. Він намагався вловити їхній настрій, відчути їх почуття й переживання. Та мимоволі його погляд, з ледь помітними для сторонніх іскорками суму, знову й знову зупинявся на тому ряду, де сиділа його дружина з маленькою незрячою донечкою. Крихітка притулилася до мами, а та, ніжно пестячи світлі пасма доньчиного волосся, щось тихо нашіптувала їй на вушко. «Знову відтворює для нашого янголятка картину оточуючого середовища», – з гіркуватим щемом у серці подумав служитель і, обійнявши теплим поглядом своїх найдорожчих у світі кровинок, продовжив спостерігати за прихожанами в храмі.
Раптом хтось навстіж одчинив важкі дубові двері і на порозі, злегка спираючись на надійну натруджену руку батька, з’явилася винуватиця урочистостей – незвичайної вроди наречена. Сонячні промінці заплуталися у складках її ніжно-білого плаття, додаючи дівчині ще більшої чарівності і якогось незбагненного таємничого сяйва, яке, наче випромінювалося з глибин її чистої юної душі. Обережно ступаючи, батько з урочистим піднесенням, гордістю та неприхованою радістю вів свою доньку до вівтаря, щоб від сьогодні вручити її в руки молодого обранця.
Усміхаючись, з легкою задумою на обличчі, служитель ішов назустріч молодим людям. Ледь помітним поглядом знову обійняв дружину і донечку. Мимоволі болюче запитання, яке він старанно ховав від світу на денці серця, спливло у його голові: чи поведе він коли-небудь через роки свою незрячу донечку до вівтаря?
Запитання так і залишилося без відповіді. Лише грайливі сонячні промінчики обціловували покриті першою памороззю сивини скроні служителя, немов намагалися обігріти його, зболену переживаннями, душу і вселити бодай ледь жевріючий промінчик надії. Адже кожен з нас все-таки створений для щастя!
Партнери 