А вслід їй летіли слова…

Гуляло весілля, Орисі підморгували хлопці, запрошували до танцю. Та чекала вона на одного-єдиного. Ось-ось мав повернутися з армії Андрій, юнак її мрії і сподівань.

І він повернувся – засмаглий, стрункий, змужнілий. Усе ще не вірилося Орисі, що Андрій з нею, зовсім поруч і – тільки її.

– Орисечко, тепер ми завжди будемо разом, – шепотів закохано Андрій, голублячи дівочі коси.

Орися тільки ніяково посміхалася. Була дуже щасливою.

Та минали дні і ставав якимось іншим Андрій. Нарікав, що нема у них власного будинку, мріяв про нову машину. Мовляв, он як люди живуть, а як же ми будемо? Ні хати нормальної, ні грошей, аби її купити. На заробітки податися, чи що?

Орися мовчала, боронилася від цих колючих слів своєю любов’ю. Та Андрій усе частіше повертався до подібних розмов. Як приклад називав Орисі її подругу Марину. Все було у неї: і дача, і дім, і новий автомобіль батьки подарували.

Орися ставала від тих слів маленькою і беззахисною, ніби дитина, яку образили, а вона не знає, що відповісти. А котрогось дня відчула, що жити більше не хоче. Став тоді на порозі Андрій. Тримав у руках великий букет троянд.

– Це тобі, – прошепотів. – І прости мені. Я одружуюся з… Мариною.

Грала музика на Андрієвому весіллі, плакала Орися у себе в кімнаті.

Минув час. Чула Орися, що не має Андрій у сімейному житті великого щастя. Марина пропадала на базарах, часто бувала у пошуку товару у різних закордонних поїздках. Постійно дорікала Андрієві, що не вміє «крутитися», сидить на одній зарплаті.

Ті чутки болем щеміли у серці Орисі. Топила їх глибше, відкладала на саме денце душі. Тішилася щастям старшої сестри, у якої недавно народилася ще одна донечка.

Орисі додалося турбот. Ось і сьогодні бігає по магазинах, хоче купити щось для племінниці. Вибрала, продавець запакувала гарно подарунок ще й рожевою стрічкою перев’язала. Та при виході хтось ненароком штовхнув Орисю, вибив з рук пакунок.

– Вибачте, я не хотів…

Боже мій, чого так терпне у Яринки душа? Перед нею стоїть Андрій, її перше й останнє кохання.

– Орисю, люба, мила моя дівчино…

Про що це він? Ступила до виходу.

– Зачекай, не йди, дай сказати. Я помилився тоді, я й досі не можу забути тебе…

І тут чиїсь настирливі рученята схопили Андрія за руку, потягли за собою.

– Татку, ти ж обіцяв мені купити ляльку!..

Дивилися на Орисю з цікавістю пара карих оченят, і вона впізнала в них Марину. Маленька дівчинка була копією своєї мами. У цю мить Орися хотіла перетворитися на пташку, випурхнути з магазину. Не змогла. Тільки обдала тужливим поглядом Андрія і бігла від нього геть. А вслід їй летіли слова:

– Я помилився, Орисю, не йди…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: