Надіїна таємниця

Алісі «боліло», якщо у когось щось ліпше чи дорожче. Навіть підробітки її колег на роботі не давали спокою. А підробляли тому, що зарплати не вистачало. Аліса ж не знала, що означає безгрошів’я, тому при кожній нагоді штрикала тими додатковими гривнями.

– Та мені від того репетиторства очі вилазять, – не втрималась якось Алісина колега-вчителька.

– Просто заміж треба не вискакувати, а виходити, – насмішливо відповіла та. – А ви, Ядвіго Кирилівно, самі розповідали, що вискочили за свого Льоню у вісімнадцять. Тепер волочите все на своєму горбу. І чоловіка, і дітей, і навіть онуків.

– То вже, як у кого виходить, – заступилася за старшу колегу «хімічка» Тетяна Павлівна.

– Таню, а ви нарікаєте, що не можете на дітей ні одягу, ні взуття настарчити. Навіщо ж трьох народили? От у мене один син. І всього вистачає.

– Я взагалі не знаю, навіщо вам робота, – відгризнулась «хімічка». – Складається враження, що ви приходите до школи, аби похвастатися черговою обновкою або успіхами свого чоловіка. І допекти комусь. Вас навіть директор побоюється.

Чи не найбільше діставалося від Аліси вчительці англійської Надії Петрівні. Принципова «англічанка» бажала одного: аби учні знали її предмет. І нікому не ставила завищених оцінок. Якось Аліса попросила Надію за доньку своєї знайомої. І отримала відповідь:

– Алісо Орестівно, ви знаєте моє правило.

– Це дуже важливо для мого чоловіка. Тобто, для його бізнесу.

– А для мене важливо, аби діти знали предмет.

Аліса цього «англічанці» не подарувала.

Надію Петрівну вважали дивною. Молода, вродлива і… самітна. Навіть подруг нема. Хіба що з «хімічкою» часом після уроків на каву вступала. Правда, часу у Тетяни Павлівни завжди було обмаль: чоловік, діти, дача… Родини в Надії у цьому місті не було. Як значилося в документах, вона з обласного центру одного з північних регіонів. У школі ніхто й гадки не мав, чому опинилася так далеко від дому. Хоча відчували: приховує якусь таємницю.

…Надин дідо по материній лінії ходив у високих начальниках. Був впливовою людиною. І батько також. Для родини репутація важила багато. А Надя її зіпсувала. Тож батьки вирішили пожертвувати щастям єдиної доньки.

У всьому було винне кохання. Надя, єдина донька, якій батьки готували щасливе і забезпечене майбутнє, на останньому курсі почала зустрічатися з хлопцем із простої сім’ї. Дівчина боялася зізнатися батькам, що вагітна. А коли все стало відомо, аборт робити було пізно.

Одне втішало батьків: донька ось-ось отримає диплома. Ніхто про вагітність не дізнається. Народить в іншому місті. А потім…

Чи то Надині батьки добряче пригрозили кавалерові. Чи заплатили. Він зник у невідомому напрямку. А його рідні, коли дівчина прийшла запитати про коханого, закрили перед нею двері.

…Народжувала Надя у райцентрі в сусідній області. Батько постарався. Це була дівчинка. Годувати дитину молодій мамі не принесли. Ба, навіть не показали маленької. Натомість, змусили підписати відмову від немовляти. Плакала. Просила. Впиралася. Обіцяла поїхати з донькою світ за очі. Батьки були невблаганні.

– Підписуй, – злісно шипів батько, – якщо хочеш, аби те байстрюча жило.

Це дуже налякало Надю.

Коли повернулася додому, їй заборонили навіть згадувати про дитину.

– Значить, так, – невдовзі мовив начальницьким тоном батько, – наших сподівань ти не оправдала. І ледве не осоромила наш достойний рід. Робити тобі тут нічого, бо ще щось утнеш. Поїдеш працювати в західний регіон. Квартиру куплю.

– Я хочу бачити свою доньку!

– Яку доньку?! Її не було і нема.

Батьки вирішили спровадити Надю якнайдалі, аби та не шукала дитину.

– Як ви так можете?! Навіть не знала що ви такі… такі…

– А ти? Зв’язалася невідомо з ким. Того хлопчиська з дитбудинку взяли. Не знала?! Хто його на світ привів? Може, алкоголіки. Наркомани. Чи повія.

– От і про мою донечку колись так казатимуть.

…Через знайомого чиновника батько влаштував Надю на роботу в чужому місті. Купив квартиру. І… забув про доньку. Мати, яка звикла жити в розкоші й бути всюди бажаною та поважаною, чоловікові не перечила.

На запитання знайомих і родини, де Надя, батьки робили загадкову міну. Багато хто думав, що доньку спровадили за кордон на престижну роботу. І тихо заздрили…

…Коли Аліса стала заступником директора, Надії перепадало на горіхи ще більше. Колеги дивувалися її витримці. Та й тепер з Алісою ніхто не хотів вступати у контри. Лише «хімічка» заступалася за «англічанку».

…Надія їздила у райцентр, де народжувала. Намагалася хоча б щось дізнатися про доньку. Представилася подругою дівчини, яка, начебто, в цій лікарні народила і залишила немовля. Їй відповіли, що такого випадку не було. В них ніхто не відмовлявся від дітей.

…Під час чергової перепалки Аліса кинула:

– А знаєте, Надіє Петрівно, чому ви така принципова і черства? Бо ні сім’ї, ні дітей не маєте. Якби на те моя воля, я б не допускала до педагогічної роботи таких, як ви. Вчителі повинні бути матерями, батьками, аби розуміти…

– Зупиніться, Алісо Орестівно! – не втрималась Тетяна.

…Наді треба було вирішити два важливих питання, коли дізналася, що в неї неоперабельна онкологія. Перше: квартирне. Друге: поїхати додому і запитати про доньку. Може, коли батьки почують про її діагноз, розкажуть правду…

Нарешті літні канікули. І тривожна дорога додому. Давно не була в рідних краях.

Її зустріли холодно. Надя розповіла про свою недугу. Запитала про доньку.

– Ми нічого не знаємо, – з притиском мовила матір. – Певно, її помістили у дім маляти.

Батьки дозволили їй трохи пожити у них. З однією умовою: коли хтось запитає, де так довго була, мусить казати: працювала за кордоном.

Вона цілі дні ходила вулицями рідного міста. Навідалась і до будинку, де жив колишній хлопець. Набралась сміливості, подзвонила у двері. Відкрили незнайомі люди. Сказали, що попередні господарі квартиру продали. Де живуть зараз – невідомо.

Одного ранку Наді не стало. Відійшла у засвіти в рідному місті.

На початку вересня до школи зателефонувала Надіїна матір і повідомила сумну звістку. Ніхто з колег про Надину хворобу не знав.

Серед Надиних речей була копія заповіту на квартиру і візитка нотаріуса. Й записка, аби повідомити його, коли її не стане. Матері доньчин вчинок до душі не припав:

– Це ж за наші гроші куплене житло, – сказала чоловікові.

– Скільки тієї квартири? Одна кімната. Хай буде так, як вона хотіла, – відповів той.

Згодом нотаріус завітав до школи. Надя заповіла своє житло Тетяні. Велика сім’я «хімічки» жила у двокімнатній «хрущівці». А ще нотаріус передав листа. Надія розповіла Тетяні свою таємницю. Та не раз запитувала, що тримає Надю в чужому, далекому від дому місті. І чому не влаштовує особисте.

…А від гонорової Аліси нічого не залишилося. На неї сипалась купа нещасть. Коли «прогорів» бізнес, чоловік вліз у борги. Довелося продати дачу і машину. Й дістати гроші зі сховку. Але їх не вистачило. Почалися погрози. Благовірний утік за кордон. Аліса розуміла: тепер за боргами можуть прийти до неї. Хвилювалася за безпеку сина. І почала займатися репетиторством. Зарплати не вистачало.

– За що мені все це?! – кинула в розпачі, коли вкотре не могла додзвонитися до чоловіка.

– Добрішою треба бути, – мовила на те Ядвіга Кирилівна. – І ви б, Алісо Орестівно, вибачилися перед тими, кому допекли. На кожних зборах Тетяну Павлівну дістаєте, наче вона винна, що її діти часто хворіють. А Марічку? Марію Олександрівну? Вона ж тільки недавно університет закінчила. Молодій колезі допомогти треба, а не доводити до сліз. А чим вам історик не вгодив?..

У цю мить Алісі пригадалася Надія.

– А як попросити прощення в того, кого вже нема на цьому світі? – запитала сама в себе.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: