Серце не обманеш

Витираючи сльози, які безперестанно котилися з її очей, Марія постановила собі, що буде сильною, мусить пройти крізь усі випробування, що будуть попереду… без нього. Він, кого вона так любить, має право на щастя і не повинен обтяжуватися тягарем її важкої хвороби.

– Прости мені, Михайлику. Я… я покохала іншого, – не говорила, а силою видавлювала із себе слова Марія при зустрічі з коханим. – Я скоро поїду далеко, а ти – будь щасливий.

Сказавши це, дівчина швидко побігла до своєї зупинки. Боялася, що він засумнівається у правдивості її слів, що намагатиметься повернути її. Вона б розплакалась і він все зрозумів би. Ні, буде краще так, як вирішила вона.

Марія їхала у напівпорожній маршрутці і світу Божого не бачила за сльозами, що заливали обличчя і скапували на підлогу.

За вхідними дверима квартири на Марію чекала валіза, зібрана заздалегідь, а у боковій кишеньці – квиток на літак до Німеччини. Там Марія ще раз пройде повне обстеження, і вже потім розпочне лікування, якщо, звісно, воно їй допоможе. Марія в це щиро вірила, однак, як це притаманно кожній звичайній людині, нотки сумніву закрадалися.

Там, у просторій і світлій лікарняній палаті німецької клініки, у Марії було багато вільного часу. Вдосталь, щоб подумати, згадати, помріяти. Як не старалася, ніяк не могла прогнати думок про Михайла: як він? Що з ним? Як пережив їхню останню зустріч? Можливо, знайшов іншу… Від цих думок їй було так гірко і важко на душі, однак змінити нічого не могла чи, швидше, не хотіла.

Час невпинно втікав. Передові технології та професіоналізм німецьких світил медицини зробили неймовірне: поступово важка Марійчина недуга почала відступати. Набираючи з новими силами життєвої енергії, дівчина поверталася до звичного русла. Щоденні прогулянки на свіжому повітрі повернули рум’янець її бліденькому личку.

За декілька місяців, повністю одужавши, Марія стояла в аеропорту з квитком у руках додому.

Хвилювання переповнювали її. Найбільше боялася зустрітися бодай поглядом із Михайлом. Вона винна перед ним, бо приховала справжню причину своєї «втечі», обманувши. Не хотіла говорити правди й зараз, щоб не руйнувати його нового життя, бо була впевнена, що він знайшов іншу.

Ідучи вулицями рідного міста, двоякі почуття переповнювали її: хотілося то плакати, то сміятися. Раділа, що знову повернулася до рідного краю, але з кожним пройденим кроком розуміла, що важко їй буде забути Михайла. Тут все нагадувало про нього. У тому парку вони познайомились, а ось тут, сидячи на лавочці, він їй вперше освідчився, а тут, біля старого кремезного дуба, він вперше поцілував її…

Якась магнетична, незрозуміла сила повела Марію до того дуба. Це було тільки їхнє з Михайлом місце, де вони часто зустрічалися, де коханий призначав їй побачення.

Підійшла ближче і побачила Михайла, який, присівши біля їхнього дерева, вдивлявся вдалечінь. Дівчина вже було повернулася, щоб втекти, як і тоді, без обґрунтованих пояснень, однак хлопець, почувши шурхіт минулорічного осіннього листя, повернув голову у її бік і, зірвавшись з місця, наздогнав Марійку.

– Знову втікаєш? – з образою та невимовним болем у голосі запитав він. – Як живеш, може, вже заміж вийшла?..

Марія не знала, що відповісти, лиш винувато опустила очі.

– Навіщо ти так зі мною? Я ж тебе так любив… Вже, мабуть, нікого і ніколи так не полюблю, – сказав і пішов.

Якусь хвилину-дві у сум’ятті думок і ваганнях, мов вкопана, Марія стояла на тому ж місці. Його постать віддалялася, а вона не знала, як правильно поступити.

– Слухай свого серця, – подумала вголос. – Ти вже одного разу зробила помилку, прислухавшись до голосу розуму, а не серця.

Як і тоді, коли в думках добирала потрібні слова, щоб назавжди попрощатися, Марія не знала, що скаже коханому, але в одному була переконана: тепер вона не повторить своєї помилки, бо серце не обманеш…

Оля Гладчук-Попадюк

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: