Аліса не з країни чудес

До Аліси дійшло: це був не сон. Вона вийшла з лікарні, йшла вулицею і… запаморочилось в голові. Схилилась на паркан біля сиротинця. Більше нічого не пам’ятає.

– Ось, візьміть нашатир, – простягнула вату і пляшечку тутешня медсестра. – На всяк випадок. А зараз присядьте на лавку.

– Дякую. Я, мабуть, піду.

– Не поспішайте. Ви ще дуже бліда.

Щойно Аліса сіла на лавку, біля неї знову з’явилась дівчинка в червоному костюмчику. І несміливо запитала:

– Ви хто?

– Аліса.

– З країни чудес?

– Ні.

– Лілю, йди бавитися, – сказала медсестра.

Мала почалапала до дітей. І почала розповідати:

– Ця тьотя – Аліса з країни чудес. Вона прийшла до мене…

Личка хлопчиків і дівчаток похмурніли: їм також хотілося, аби з’явився хтось добрий із казки. А ще краще – мама.

…Ще недавно в Аліси була сім’я. Чоловік Ярослав. Ярик. У дитинстві малому було важко вимовити своє ім’я. Називав себе Яриком. Так і звиклося…

Обоє мали гарну роботу. Жили в достатку. Лише дітей не було. Вони могли бути, якби колись Ярик не вмовив Алісу зробити аборт. Незадовго до їхнього одруження. Мовляв, спершу треба для себе пожити, а з дітьми можна зачекати. Плакала, впиралася. Але коханий такими солодкими словами «стелив»…

Лікарка тоді попередила Алісу:

– Ця вагітність може стати для вас першою і останньою. Нарікати будете тільки на себе.

Махнула рукою…

…Бажання Ярослава поїхати на заробітки Алісу спантеличило. А він пояснював: хоче заробити на гарну нову машину. І не проти звести невеличкий особняк у передмісті.

– Якби у нас були діти… А так, скільки нам потрібно?

– Доки людина живе, доти щось старається, – віджартувався.

…Минав час. Аліса просила чоловіка повертатися із європейських заробітків додому. Гроші, які надсилав, майже не тратила. Тому дещо назбиралося. Правда, згодом перекази стали скупіші, хоча Ярослав отримав офіційний дозвіл на працю і обмовився, що заробляти став більше. Й відразу ж додав:

– Гроші в банк кладу. Так надійніше.

… Додому повернувся без попередження. І майже з порога заявив дружині:

– Нам потрібно серйозно поговорити. Про розлучення. Гроші можеш залишити собі. А квартира і так твоя.

– Розлучення? Ярику, чому?

– В мене є інша жінка. І син. Йому десять років.

– Хто вона?..

– Твоя молодша зведена сестра.

– Що?! Світлана?! Вона ж від чоловіка народила. Від Василя.

– Ні, Володя мій син. За Василя вийшла заміж, аби… словом, він знав, що це не його дитина. Тому й розбіглися. Навіть відступне отримав від твоєї мачухи.

– А тато… він знав… знає?

– Ні.

– То ти поїхав закордон…

– Заробити гроші нам зі Світланою на житло.

– Ти і Світлана… Чому вона?..

– Я закохався у Світлану, коли вона вчилася у випускному класі. Пам’ятаєш, її циганочкою дражнили? Ви з нею дуже різні. Ти – м’яка. А вона – вогонь. Її врода, темперамент зводили мене з розуму. І я згрішив… ми згрішили. Але вона до тебе добре ставиться, тому не хотіла нічого казати.

– Пошкодувала зраджену сестру.

– А потім Світлана завагітніла. Ми з тобою знали, що дітей у нас не буде. А тут – син…

– Мене змусив зробити аборт. А сестра-коханка тебе ощасливила. Як же ви мене обманювали! Так довго!

– Пробач…

– Батька шкода. Як він все це переживе?

– То ти?..

– Я не проти розлучення. А тепер залиши мене…

Аліса не могла плакати. Заціпеніла. Здавалося, серце б’ється ледве-ледве…

Родичі і знайомі списували розлучення на те, що в подружжя немає дітей. А потім дізналися правду…

Світлана не виправдовувалася перед сестрою. Просто сказала:

– Я подарувала Ярославові те, чого не змогла ти – сина.

Алісі не вистачило сили розповісти про свою втрачену дитину. Для батька це був би подвійний удар. А він її так любить. І, крім нього, в неї не залишилося в цьому світі жодної найближчої і найдорожчої людини.

Світлана з батьківської оселі переселилася з сином у найняту Ярославом квартиру. Він невдовзі знову подався у Європу на заробітки. Світлана хотіла нове, сучасне житло. І меблі, і…

А батько зліг із серцем. Аліса поверталась від нього, коли їй стало зле. Перехвилювалася…

…У новинах місцевого телебачення розповідали про благодійника, який привіз подарунки в сиротинець. Благодійника Аліса знала. Добрі справи він робив, зазвичай, перед черговими виборами. Хотіла перемкнути канал, але… Побачила знайоме личко. Ліля. Вона серйозно дивилася на дядька, що просторікував у телекамеру, як він любить дітей і обіцяє завжди дбати про сиріт. Малеча всього цього, звісно, не розуміла. Спіч потрібен був для того, аби розчулити дорослих.

Наступного дня, купивши смаколиків і симпатичну Барбі, Аліса пішла в сиротинець. Ступила на подвір’я. Подивилась довкола. Через вікно її упізнала медсестра. Вийшла. Глянула запитально:

– Сподіваюся, з вами все гаразд?

– Так, дякую. Я би хотіла побачити Лілю. Ту дівчинку… Гостинці для неї маю. І трішки хочу побути з нею. Якщо можна…

– Дарино Михайлівно, – гукнула медсестра до виховательки, – тут до вашої Лілі прийшли.

Цією дитиною ніхто ніколи не цікавився. Тому не йняла думки, хто б це міг бути. А малеча впізнала свою гостю.

– Тьотя Аліса з країни чудес! – підстрибнула від радості.

Вихователька нічого не розуміла.

– Зараз, Михайлівно, я вам все поясню, – сказала медсестра.

…Аліса тримала за руку Лілю.

Ліля тримала за руку казку…