Черешневі спогади

– Та нічого, неділя ж нині.

– То ходи сюди, – каже баба Зоя якось втаємничено, посміхаючись самими кінчиками вуст, примружуючи свої маленькі сині очі. Оксана не любить, коли її Сянькою кличуть, але мовчить, бо то ж баба, її старість треба шанувати.

– Дев’яносто шостий рочок поліз, – говорить старенька так, наче то слимак якийсь на бадилину, повільний, як і сама баба, що ходить повагом по хаті, спираючись на стару палку, що покійний дід Петро витесав.

– Думала, першою сконаю, але ж ні, пан Бог так не зробив. Двадцять років минуло, як схоронила чоловіка, а мене тримає, – каже баба і невідомо, чи то добре, чи зле, ніякої міни не видає її худе зморщене обличчя. А очі ще жваві, і не вилиняли з роками, сині-сині, як небо у літній день. Пробивається білим метеликом пасмо волосся, сідає на чоло, лоскоче бабу, вона злиться і ховає його під чорну картату хустину, що обрамляє голову по-стародавньому.

– То йди-но до старої шафи, дістань рудий молитовничок, бо забуду.

– Не забудете, – відказує Оксана, бо вже знає, чого баба хоче, адже черешні доспіли. Вона подає молитовник, підперезаний жовтою стрічкою, зав’язаною на бантик.

– Для чого? – думає. – Чи щоб сторінки не розлетілися, чи позначений так.

Сама йде геть, щоб не заважати бабі. Біля порогу припиняється, озирається через плече і бачить, як та жилавими тремтячими руками розв’язує бантик, розгортає молитовник і дістає маленьку пожовклу від часу фотографію, що знайшла прихисток між такими ж сторінками. Оксана усміхається, бо знає цю історію і швидко виходить в сад, де черешні дозріли. А баба підносить фото до зблідлих вуст, цілує, хрестить його, наче то хтось живий, кладе на долоню і довго вдивляється, наче прокручує назад вісімдесят довгих важких років…

Вони були сусідами по городах, але у дитинстві не зустрічалися. Василько ходив з батьком косити спозаранку, а вона помагала матері завжди з полудня. А то, якось, послали Оксану огірки вибирати. Уже й цеберко повніло зеленими пузатиками, як почула дівчина:

– Помагай, Боже!

– Дякую, тобі Бог у поміч, – зашарілася, як побачила чорноокого красеня в кількох кроках від себе. Спека тоді стояла, ані вітерця тобі. Зоя витерла піт з чола і не встигла й кліпнути, як юнак щез, наче його тут не було й ніколи. Їй якось образливо стало і кепсько на душі.

– Навіть слова не мовив, не сподобалася напевно…

Вузькою стежиною, а потім межею, йшла додому і на серці було важко. Аж тут хлопець виріс перед очима, зненацька, із зарослих кущів бузини з’явився.

– Це тобі, – протягнув рясну черешневу гілку ягід, чорних, як його очі.

Їли черешні, сміялися, розмовляли про все на світі, і став цей день для них днем народження їхньої великої любові.

Почалася війна.

– Це тобі моя фотографія, щоб не забувала, – сказав Василько, притискаючи Зою до грудей.

– Ти пиши мені, чекатиму, – тільки й мовила дівчина, бо серце стискалося від болю та розпачу. Та ні єдиного листа від коханого не одержала, він загинув у першому бою. Залишив лише фотографію і черешневі спогади.

 Зоя довго не виходила заміж, хоча траплялися хороші хлопці. Все тепліла надія, що, може, повернеться коханий. Але на все воля Божа. Зустріла Петра випадково, в автобусі, коли поверталася з міста. Він був уважним чоловіком, добрим господарем, уважним батьком єдиної донечки, яка двох онучок їм подарувала. Чи знав він про фотографію? Може й знав… Але ніколи й словом не дорікнув. Лише черешень не любив. Всі вирубав, єдину залишив у саду, яка його вже пережила…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: