Захисна реакція від українського “бонапартизму”

Таким чином, те, що сталося з Юлією Володимирівною (саме із нею, а не з її урядом, більшість членів якого й нині обіймають колишні посади), – закономірний результат. На це вказує хоча б той факт, що члени Кабінету Міністрів, на яких лежить відповідальність за найбільш провальні напрямки, – ПЕК (Плачков), АПК (Баранівський), промполітика (Шандра), фінанси (Пинзеник) – залишилися на своїх місцях.

От тільки, думаю, відповідно до початкового задуму, відставка Тимошенко з ініціативи Президента повинна була відбутися десь у січні-лютому 2006 року, коли накопичиться критична маса негативних тенденцій у громадському й економічному житті країни. Тоді б у Юлії Володимирівни рейтинг був уже свідомо “підсілий”. До того ж, у неї не залишалося б часу, щоб розгорнути самостійну виборчу кампанію.

Вийшло ж так, що колишній керівник уряду та її прихильники самі спровокували більш раннє “хірургічне втручання” – зважаючи на все, свідомо збагнувши для себе план президентського оточення з дискредитації лідера БЮТ.

У підсумку Ющенко був змушений взяти стерно державного керування у власні руки, що йому за нинішньої ситуації невигідно. Але особливого вибору він не має. І тепер нам слід очікувати ще гірших показників розвитку країни – вже з огляду на менеджерські переваги самого Президента, котрий не схильний до рутинної щоденної роботи, не пов’язаної із захватом оточення й бурхливими оплесками.

Тим більше, що як і в зовнішній, так і у внутрішній політиці відсутня стратегія дій влади. Адже такою не може вважатися прагнення до “благополуччя нації” – це абстракція, яка ні до чого не зобов’язує й ні про що не свідчить.

Тому й пошук винних у всіляких провалах не припиниться. Поки що Ющенко й К° на виправдання своєї бездарності оперують двома “важкими спадщинами” — Кучми й Тимошенко, “кредит негативу” яких теж має свої межі.

У зв’язку із цим найближчим часом, упевнений, можна очікувати хвилі “справ про саботаж”, в яких головними дійовими особами виступатиме опозиція: знеструмиться десь район – “супротивники влади шкодять”, пропаде тепло в батареях – “вороги народу постаралися”, затримали зарплати бюджетникам або пенсії – “справа рук кучмістів-медведчукістів, які окопалися в чиновницьких кріслах” тощо.

При цьому підхід, як зазвичай, демонструватиметься вибірковий, і навіть опозиція буде розділена на “свою” й “чужу” – подібно до того, як розмежували підозрюваних або звинувачуваних у корупції – на “злочинців з попередньої влади” і “моїх хлопців” (слова Ющенка).

І нехай нікого не введе в оману та обставина, що Порошенко чи Третьяков привселюдно “віддалені від тіла” – іноді перебування за лаштунками приносить значно більше дивідендів, аніж висока офіційна посада.

Я не перебільшую – вся логіка розвитку подій, а також світогляд представників нинішньої влади підштовхують до подібних висновків. Ми припускали (і попереджали), що країна зіткнеться з проявами “комплексу Наполеона”, але не могли й подумати, що він буде настільки яскраво виражений.

Та, як-то кажуть, будь-яка ситуація має два початки. І позитивом українського “бонапартизму” можна вважати захисну реакцію на нього суспільства й політикуму, яка виявляється в усвідомленні необхідності впровадження політреформи, що перерозподіляє владні повноваження.