А якщо не пара?

Ірина рано зрозуміла, що в цьому житті перемагає сильніший – так вже складалась її доля – і тому вона повинна бути мужньою, не лякатись труднощів. Закінчила дев’ять класів і пішла вчитись на кулінара. Треба було стати на ноги, а потім – іти до здійснення мети – мати свою справу, забути про злодинне минуле, забезпечити матері спокійну старість. Ой, як важко було досягти омріяного! На це пішли довгі десять років. Багато працювала, вчилась по ночах.

В тридцять вже мала своє невеличке кафе. Доходів мало – клопоту багато. Крок за кроком просувалась до мети. Ось вже шанобливо називають її по імені-батькові. Та й роки вже немалі. Час заводити дитину. А чоловіка, якого б могла покохати, не було: «Знайду вродливого, недурного, без поганих звичок – завагітнію», – так вона твердо вирішила. Задумано – зроблено.

Хлопчик народився здоровим, гарненьким. Назвала Богданчиком, бо щиро була переконана, що це Бог дав їй синочка. Шкода, що мати не дожила побачити онука. Син ріс слухняним, розумним.

Роки збігали швидко. Бізнес Ірини Костянтинівни процвітав. Вона вже мала готельний комплекс із великим рестораном. Збиралась побудувати ще один. Коли-інколи промайне думка: «А от сімейного щастя, напевно, вже не буде». Богдан закінчив школу і поїхав вчитись до Києва. Залишилася сама у своєму великому будинку.

Якось Ірина Костянтинівна дала оголошення: запрошувала на роботу менеджера – вік обмежений, до 30 років. Бажаючих отримати посаду було багато. Але вона ніяк не могла вибрати – під час співбесіди претенденти не зовсім їй підходили. Одного разу, наприкінці робочого дня, до кабінету зайшов юнак:

– Я по оголошенню.

– Яка у Вас освіта?

– Я вчуся на четвертому курсі фінансового вузу.

– Де-небудь працювали за спеціальністю?

– Так. Два роки бухгалтером на фірмі.

– Заповніть анкету. Я через два дні дам Вам відповідь.

Повертаючись ввечері додому, Ірина чомусь постійно згадувала юнака, який останнім приходив питати про роботу. Було в ньому щось таке, чого вона сама собі не могла пояснити: чи то симпатія, чи то незвичайно прямий погляд великих сірих очей, які він не зводив з неї на протязі розмови.

Бувають у житті рішення, які пояснити неможливо. Наступного дня вона сповістила юнака: «Юрію, я беру Вас на роботу з терміном випробовування місяць. Якщо зможете показати себе справжнім фахівцем, залишитесь і не пошкодуєте».

Ірина Костянтинівна придивлялась до хлопця – кмітливий, енергійний. Якось вона попросила Юрія залишитись після роботи – допомогти їй вирішити термінову справу. З того часу Юрій часто залишався на прохання хозяйки допомогти в справах.

Одного разу після роботи він зайшов до кабінету Ірини Костянтинівни, аби дізнатись, чи не потрібен він: цього вечора збирався з друзями на рибалку.

– По роботі ти мені не потрібен, але сьогодні в нас з тобою свято: місяць стажування закінчився і в мене день народження. Отже, запрошую до себе в гості.

– Але ж я не знав, навіть квітів не маю, – промовив хлопець, ніяковіючи.

– Це все дрібнички. Поїхали.

У неї в будинку все було стильним, починаючи з інтер’єру і закінчуючи картинами.

– Подобається? – посміхнулась вона.

– Дуже.

– Я кохаюсь у живописі і витрачаю чимало грошей на картини.

А потім вони вечеряли удвох. Це була романтична вечеря при свічах.

Ірина розповіла, що має сина – однолітка Юри. Зізналась, що у цих своїх хоромах почувається самотньою. Від випитого коньяку Юрій захмелів і наважився запитати:

– А де Ваш чоловік?

– Його немає і ніколи не було. Я як ота кішка, що гуляє сама по собі. Тільки от гуляти не маю часу – все забирає бізнес.

Сиділи довго. Юра залишився в неї...

Пройшло небагато часу і по фірмі поповзли чутки: новий менеджер – коханець хазяйки. Сховатись від пильних очей колег важко. А вони і не хотіли ховатись. На їхніх обличчях було ніби написано: щасливі, бо кохаємо.

Якось Ірина завела розмову:

– Юрчику, я не хочу бути твоєю коханкою, давай одружимось, звісно ж, якщо ти не проти.

– Люба, я про це мрію.

Зустріч із батьками Юрія відбулась на нейтральній території – у невеликому затишному ресторані. Всі почувались ніяково. Батьки Юрія з неприхованою невдоволеністю дивились на Ірину. Вона намагалась не помічати цього. Майже не розмовляли. Та й про що було говорити?.. На обличчях батьків було ніби написано: «Ну що, старушенція, купила за гроші нашого сина...» Юрій весь час намагався налагодити розмову на якусь нейтральну тему. Коли проводив батьків до таксі, мати, вже не стримуючи ридань, вигукнула: «Ну що, синку, продався за тридцять срібняків? Зрадив нас!»

На невеликій вечірці, яку молоді влаштували після реєстрації, батьків не було. Не прийшли вони і до РАЦСу.

У парку біля «лебединого» озера можна побачити незвичайну пару – хто вони? Може, син і мати, а може... Немолода вродлива жінка і поряд – молодий чоловік. Він обережно веде її під руку, нахиляючись, щось стиха промовляє і ніжно цілує.

Надія БІЛОУС

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: