До нас дійшли лише далекі відголоски того пекла, що коїлося на території Афганістану протягом десяти років, хоча у ньому побувало близько 160 тисяч українців, громадян колишнього Радянського Союзу. Багато таємниць того часу не розкрито... Ще досі немає однозначної відповіді на питання: чия ж це була війна...

19-тій річниці виведення військ з Афганістану присвячується...

Галина КАЛЮЖНА, перебувала в Афганістані з 1984 по 1986 рр. на посаді старшої медсестри лорвідділення та спецопераційної військового госпіталю міста Шиндант

“Поранені нам цілували руки...”

Розповідаючи про події тих років, пані Галина (на фото справа) найперше пригадала епізоди, що чітко й назавжди закарбувалися у її пам’яті.

“...Пам’ятаю, одного разу до нас привезли відразу чотирьох поранених, які натрапили на міну. Сказати - картина була жахлива – нічого не сказати. А тут ще й світло зникло! Слава Богу, техніки спрацювали оперативно і ввімкнули аварійне живлення. Ми простояли біля операційного столу 5 годин! Адже у всіх бійців були дуже тяжкі поранення. Найбільше постраждали голови та обличчя. На щастя, зір вдалося врятувати усім. Лише один солдат втратив око...”

“Незважаючи на важкі умови, у нас був чудовий колектив, інтернаціональний. І це тоді так зближувало! Як би це не банально звучало, але ми справді обмінювались культурами.

Дуже любили готувати національні страви. Я навіть плантацію невеличку там завела. Ми всі обожнювали голубці з листя винограду (щиро посміхається - авт.).

Наш наставник лікар Жантемиров був казахом. Часто готував бармаки. Щось схоже на пельмені...

Я дуже часто його згадую. Назавжди запам’ятала його слова - відповідь на закиди окремих людей про те, що ми приїхали сюди за величезними заробітками. Тоді він говорив: “У мене вдома є великий дім, машина. Я не приїхав сюди за грошима, а привіз свої руки сюди. Головне – життя людей...”

“...Ми лікували й місцевих жителів. Найчастіше це були жінки та діти. Був випадок, коли у нас лікувалася десятирічна дівчинка Сона. Вона вже була ... заручена. Чоловіка вона ще й в очі не бачила, а вже мала стати його другою дружиною. Ось такі у них суспільні закони...

А одного дня у нас в госпіталі народжувала юнка дванадцяти років... Пологи були дуже складні. А ще й її чоловік не давав спокою: як же інший чоловік (хоч би й лікар) буде “споглядати” його дружину!

Питання постало категорично: чи дружина, чи дитина. Чоловік обрав дружину...

Дівчина народила хлопчика вагою чотири з половиною кілограми! Ми ще дивувалися - чи не патологія це якась...”

“...Дуже приємно, коли в усіх куточках України мене впізнають колишні пацієнти. Вітаються, та, тримаючи за руки, говорять слова вдячності. І так радісно на душі за те, що ми це пережили, що ми вижили. І так сумно за тих, хто не повернувся...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: