Напишіть мені характеристику...

Хтось із вчителів-чоловіків зауважив: «А вчителів іноземної мови у нас інших і не було». Думку продовжила вчителька, яка знала Анжелу ученицею ще тоді, коли працювала у сусідньому селі: «Вона завжди була такою: охайною в одязі, зібраною на уроках...».

Почалися трудові будні. Колишній клас старої школи став її пристановищем, але частіше їздила на роботу із сусіднього села велосипедом. Подруг в Анжели Вікторівни було багато: і серед вчителів, і серед сільської молоді. Завжди весела, життєрадісна, сповнена молодечої енергії та наснаги, вона вражала всіх своєю щирістю та привітністю. На її обличчі ніколи не було видно суму чи незадоволення, втоми чи роздратування. Навіть тоді, коли хтось із заздрісників дорікне за яскравий колір помади, намагалася не показувати свого хвилювання, хоч байдужою не була ніколи.

Про себе вона розповідала мені все, шукаючи поради, втіхи, заспокоєння. Пам'ятаю, як болісно сприйняла Анжела те, що її адміністрація позбавила класного керівництва - невідомо на яких підставах. Тепер, коли я на собі це відчула, зрозуміла - це типова форма приниження вчителя. Не могла збагнути дівчина, чому за урок, над складанням конспекту якого просиділа всю ніч, так і не почула від завуча школи аналізу, крім страшних слів, які перекреслювали всю її роботу: «Вам за урок - нуль». Боліло серце вчительки і тоді, коли на відкритий урок з англійської мови, який проводила колега, її не пустили, мовляв, у вас за розкладом свій, то й проводьте. Всі образи та приниження зносила мовчки, не показуючи нікому хвилювання, крім тих, кому вірила, хто міг її зрозуміти і розрадити.

Для рідних була втіхою і надією. Коли мама потрапила в автокатастрофу, все господарство лягло на плечі дівчини. Встигала скрізь: і вдома, і на роботі. Не раз нас, вчителів, смачним плавленим сиром, який робила власноруч, пригощала.

Залишили школу її подруги. Здавалося, щастя усміхнулося і Анжелі Вікторівні. Їй трапилася робота в райдержадміністрації. Потрібна була характеристика зі школи - і дівчина звернулася до дирекції з проханням. Пройшло два тижні, але безрезультатно. Коли дзвінок із райдержадміністрації нагадав про характеристику, директор зреагувала і сказала, щоб дівчина писала про себе сама.

За всі ці роки я не бачила її такою схвильованою. Почала писати: то один, то другий аркуш паперу, зіпсовані й зім'яті, летіли у смітник. Анжела Вікторівна розуміла, що писати про себе - це автобіографія. Сиділа в сумній задумі, а тоді промовила: «Напишіть мені характеристику ви...».

Всі вихідні я жила роздумами про дівчину. Так хотілося виконати її прохання. Адже цей клаптик паперу, який неможливо було вирвати у дирекції, міг змінити її життя.

Недільний вечір настав непомітно. У селі лунала гучна весільна музика, але чомусь такою сумною вона мені здавалася. Думки про Анжелу Вікторівну роєм кружляли в голові, а весільна музика чужих молодят ще більше загострювала спомин про дівчину. Внутрішній голос нашіптував: «Виконай її прохання». За декілька хвилин характеристика була написана.

Був понеділок. Тоді в учительській, крім нас двох, нікого не було. Анжела Вікторівна зовні така ж усміхнена, але відчутно було, що якесь нервове напруження, незвична робота думки керували нею. Вона щось писала. Писала швидко, машинально, незвично. Я підійшла, взяла аркуш паперу і прочитала: «Я, Токар Анжела Вікторівна, працюю в школі п'ять років». Далі намагалася пояснити, чому в неї відібрали класне керівництво, чому не завжди може приїхати на репетицію художньої самодіяльності... Це була не характеристика, а... сповідь. Після мого вмовляння вона все-таки дещо переписала з того, що я їй підготувала за вихідні. Ця сповідь потрапила на стіл директора і пролежала ще тиждень...

А тоді страшна звістка приголомшила всіх: Анжела Вікторівна загинула в автомобільній аварії. Розпач і гнів, жаль і злість - все змішалося у моєму серці. На похорон йшли всі: і працівники школи, і діти. Хтось вголос проронив слова, що виражали мої думки: «Тоді треба було шанувати, як жива була».

Вже третій рік, як перестало битися серце цієї чудової людини. У день смерті в школі ставлять фотографію як пам'ять про вчительку. Але вона цього не побачить і не почує. А якщо подивитеся у небо і побачите найяскравішу зірку - це Анжела, вона світить і випромінює добро, ніжність, щирість і тепло. Тільки могила, уквітчана вінками, свідчить про те, що вона ніколи не прийде додому і не скаже: «Мамо, прости!».