Роки ці не викреслиш із життя

Юнак із робітничої слобідки Краснопілля, що під Сумами, обрав професію захисника Батьківщини не випадково. Цьому сприяла не лише притаманна 18-літнім романтичність, але й аура славетної Сіверщини, розповіді батька, який у грізні роки війни літав на потужному бомбардувальнику. Кар’єра молодого офіцера складалася вдало: командири цінували його старанність, наполегливість, дисциплінованість, а підлеглі - справедливість та вимогливість. Невдовзі очолювана ним ланка вертольотників стала однією з кращих у полку, першокласним пілотам були під силу найскладніші завдання. Тож не дивно, коли виникла потреба влітку 1984-го року послати черговий авіазагін авіаторів у Афганістан, згадали підрозділ, де командиром був капітан Володимир Здоровець. Тим більше, що дислокувався він у Джамбулі (Казахстан) і не потребував акліматизації.

Ескадрилья (а це 22 “вертушки”) у складі 120 чоловік приземлилася в районі Саланги, в Баграмі. Колись у тій місцевості володарював Олександр Македонський. Та радянцям було не до романтики. Про участь авіаторів у подіях в середньоазіатській країні судять переважно за бойовими операціями. Так, бої були, як і втрати (з ескадрильї Володимира Івановича “чорними тюльпанами” доставили в Союз вісім чоловік). Вертольотчики прикривали позиції десантників, вивозили поранених, супроводжували маршові колони, захищали райони від бомбардувань.

Рік прослужив офіцер у Афганістані. Повернувся на Батьківщину не лише з орденами Червоної Зірки та Бойового Червоного Прапора, але й з пораненням. Йому поталанило вижити, хоч у двох випадках із екіпажів неушкодженим залишався тільки він.

Через два місяці транспортний літак “Антей” закинув офіцера у нове “довгострокове відрядження”. Цього разу в Ефіопію. Лідер нації Менгісту Хайле Маріам заволав до світової спільноти по допомогу. Бо африканська аграрна країна зазнала агресії з боку сусіднього Сомалі, що прагнув “відщіпнути” район Огаден. А тут ще й страшенна спека вдарила - упродовж трьох років не впала жодна дощова крапля. Там наші авіатори вже зустріли “загони порятунку” з НДР, Польщі, Куби, США.

Нині про шестимісячне перебування в Ефіопії дубенчанину нагадують світлини з екзотичними африканками, пишною рослинністю в оазисах і трупами померлих від голоду під палаючим сонцем.

Через рік знову довелося побувати в державі, що знаходиться в північно-східній Африці. Базувалися авіатори в місті Асмара на березі Червоного моря. Важко було зорієнтуватися, де кінчається влада центрального уряду, а де керують повстанці. Бувало, летіли до одних, а потрапляли до інших. Інколи навіть суданців виручали з біди. Дивувало пана Володимира у цій країні ставлення до жінок. Не раз спостерігав картину: чолов’яга їде на ішаку, а жінка чимчикує поруч, ще й на голові несе мішок із рисом, що важить півцентнера. У сім’ях багато дітей, але оскільки рівень бідності високий - там лютують хвороби, що спричиняють дитячу смертність.

Ще раз довелося повернутися в афганське пекло у 1988 році. Відбув у Джелалабаді 10 місяців. Чим запам’яталися вони? Літали переважно в горах, на висоті три-чотири тисячі метрів, а сідали на майданчиках розміром “з долоню”. До нагород додалися ще два ордени Бойового Червоного Прапора. Представили підполковника і до ордена Леніна, та почалася так звана перебудова, оформлені нагородні документи десь “загубилися” в бюрократичних високих інстанціях.

Після виведення військ із Афганістану українець служив у Брестській області (Білорусь). Далі були Броди, Дубно… Пального немає, польоти не проводяться… залишився без квартири… Урядовці “зняли” пільги з військових, почалася незрозуміла реорганізація армії. Добре, що виручив командир бригади Іван Васильєв, допоміг приміщення в колишньому штабі під квартиру переобладнати. Майже п’ять років сім’я доводила її до пуття.

Помаленьку колишній командувач 13-го армійського корпусу звикав до цивільних буднів. Вірна дружина, товарознавець, Тетяна Петрівна, не натішиться, що більше не потрібно сидіти на валізах. Створили власні родини син Іван і донька Олеся, потішили батьків внучатами - Тетяною та Машею.

У земляка до півсотні усіляких нагород. Навіть медаль “За трудову відзнаку”, окрім радянських, афганських, ефіопських орденів і медалей, має. А їх, як відомо, за гарні очі тоді не давали. Тому роки, проведені за штурвалом вертольота, із життя не викреслиш. Вони нагадують Володимиру Івановичу про бойове братство, вірність високому покликанню військовика-захисника Вітчизни. Хоч і довелося багато часу провести за кордоном.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: