Джаз - це діагноз

Та чи легко прижитися такому закордонному образу в музичних аудиторіях нашого поліського краю? Можливо, відповідь на це запитання дасть керівник ансамблю Руслан КРАВЧУК.

- Руслане, скажіть, як розпочиналося становлення вашого колективу, чому ви обрали саме формат класичного біг-бенду?

- Дійсно, наш колектив, який складається з дев’ятьох хлопців та вокалістки Мирослави Толочик, можна назвати зменшеним варіантом біг-бенду. Хоча колектив існує два роки, нинішнім складом ми працюємо лише півроку. Проблема у тім, що в нашому місті важко знайти джазових виконавців відповідного рівня, все більше музикантів знижують свій рівень до банальних халтур. Тому я працюю з молодими хлопцями, які вчаться в РДГУ. У нас мало інструменталістів, таких як Євген Самусенко або Володимир Пасічник, котрі мають серйозну джазову школу. Скажімо, у Луцьку регулярно проходить маса джаз-фестивалів, а в багатьох закладах грає подібна музика. У нас організацією виступів джазових музикантів займається президент рівненського джаз-клубу “Джем” Сергій Гемберг, який і надав нам інформаційну підтримку. Організатори джазових виступів чомусь везуть до Рівного виконавців з інших міст. Але хочеться мати свій муніципальний естрадний оркестр, який би став гордістю міста. Подібні оркестри мають усі великі міста України, а за кордоном навіть маленькі містечка.

- Руслане, а Ви впевнені в тому, що нинішньому слухачу, окрім поп-музики чи року, потрібен джаз?

- З одного боку, зараз дуже багато різного музичного матеріалу: можна знайти та почути його де завгодно. Але, скажімо, у клубах звучить синтетична музика, на телебаченні навіть якісної поп-музики немає. З екранів телебачення нас годують проектами, в яких зірок естради роблять за один день, висмикнувши “таланта” з натовпу. Але, з іншого боку, джазові аранжування були присутні в естраді, рок-музиці й раніше, і навіть зараз використовуються ді-джеями. Але джаз - це жива музика, тому має виконуватися наживо, що перед-бачає великий шматок праці для виконавців. Не треба думати, що слухач, який відпочиває в клубі чи ресторані, здатний слухати лишень “бум-ца-ца” у виконанні піаніста, який стоїть біля клавішної електронної “самограйки” та грає під фонограму з диска. Людям усіх поколінь приємніше живе звучання, аніж запрограмована фонограма. Згадайте традиції, які були у Рівному років двадцять тому. У ресторанах, на кшталт “Мир” чи “Україна”, грали живі джазові колективи, які зараз замінили одинокі клавішники. А між тим, люди хочуть бачити на сцені спектакль, у якому присутні ролі саксофоніста, гітариста, барабанщика - відчувати їхні емоції. Слухати нинішні оркестри, які замінює “фанера”, це те саме, що слухати театральну виставу по радіо. На Заході такий підхід не можливий, там виконавці грають наживо, і нікому в голову не прийде “годувати” слухача фонограмним звуком. Напевне тому і для самих виконавців постійно є робота, багато музикантів працюють сесійно, від проекту до проекту. Мені й самому доводилося грати в складі біг-бендів на німецьких та американських морських лайнерах.

- Напевно, саме з цих круїзів Ви привезли до наших країв моду на біг-бенди. А не хотілося часом залишитися працювати за кордоном, там, де гідно оцінюють працю музикантів?

- Жити в Сполучених Штатах легше для тих, хто там народився, усі інші - це емігранти, яким легше прижитися в діаспорі. Але мені приємніше працювати на Батьківщині, аніж своєю працею підтримувати економіку чужої держави. Закордонна праця для мене була величезним досвідом і прикладом, як працюють музиканти у світі. Наприклад, Німеччину не можна назвати країною джазу, але там вважають, що така музика має право на розвиток. Лайнери, на яких я працював, це як окрема країна розваг. Там є люди, які хочуть відпочити, і є маса різноманітних колективів, які цю публіку бавлять. На фоні нашої музики виступали фокусники, артисти розмовного жанру, вокалісти. Були у нашій програмі й вечори лише біг-бендової музики. У складі інтернаціональної “джаз-банди” працювали американці, німці, чехи, поляки, росіяни та інші. Ставлення до всіх було однаковим, як і оплата праці. Від порту до порту склад нашого ансамблю змінювався, однак завдяки високій майстерності виконавців це було непомітно. Але - “Штірліца нестерпно тягнуло на Батьківщину”, тому нині я впроваджую закордонний досвід у Рівному.

- Які складності, порівняно із закордонними виступами, виникають у музичних колах нашого міста?

- По-перше, до сьогодні наш проект мав статус скоріше клубу за інтересами, який працював на базі Рівненського міського палацу культури. Після виступу в клубі “ZE Лайт” компетентна комісія з будинку народної творчості присвоїла нашому колективу звання народного аматорського естрадного оркестру. Тобто, відтепер “Мегаполіс” є повноцінним “бойовим” колективом міського палацу культури та може розраховувати на невеличке фінансування з бюджету. Зараз важко організувати гастрольні виступи, тому частіше доводиться грати кілька номерів у складі збірних соціальних концертів. На весну будемо готувати ще одну концертну програму та влаштовувати сольні виступи. Зараз виконуємо найвідоміші твори таких джазменів як Дюк Елінгтон, Бені Гудмен, Каунт Бейсі, Луіс Пріма, Френк Сінатра та інших. Ці композиції - визнані стандарти для джаз-бенду. Стилістика нашої нової програми, це традиційний свінг, запальна музика, під яку слухачу важко всидіти на місці. Існує ряд першочергових проблем, таких як інструменти, костюми для виступу, місце для репетицій. До сьогодні нам дуже серйозно допомагала дирекція Палацу культури “Текстильник” та його директор Микола Панащук. Але для нормального існування колективу потрібні якісь серйозні соціальні замовлення.

Пам’ятаю часи, коли мені доводилося заробляти гроші та працювати в сферах, далеких від музики, але якось я збагнув, що джаз - це діагноз, тому потрохи “хворію” за те, щоб “заражати” цією запальною музикою слухача. Сподіваюся, що таке вболівання “за джаз” виявиться взаємним.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: